РОЗДІЛ 1. «ВОСКРЕСІННЯ»

Очі поволі звикають до темряви. Хоча «звикають» – не зовсім правильне слово. Вони радше бачать у ній краще з кожною секундою. Поки що моє поле зору обмежується прогнилими балками стелі. Тіло повільно починає реагувати на команди, які відчайдушно посилаю. Навіть для легкого повороту шиї потрібні колосальні зусилля, тому терпляче чекаю, поки мине оніміння.

Голос всередині нашіптує, що подібне відчуття не є новим, проте свідомість не може дати чітких відповідей. Спогади, немов заховані за непроглядним туманом. Нарешті пальці стискаються в кулак, а за ними починають рухатися й ноги.

Повільно обертаюся на бік і уважніше розглядаю кімнату. Перші підозри про лікарню чи щось подібне розвіюються, як дим. Мабуть, мій стан має зовсім іншу природу. Холод, що пронизує до кісток, і затхлий запах цвілі більше нагадують землянку або погріб, ніж кімнату будинку. Жодних вікон, меблів – лише маленький дерев'яний стіл, що «вигриз» собі місце в стіні. Над ним височіє поличка з книгами, на яких майже немає пилюки. Це змушує задуматися: хтось-таки доглядає це місце? Але де ж ця людина?

Постіль має такий вигляд, ніби їй добрий десяток років. А де лампа або свічка на випадок, якщо прокинуся? Можливо, розрахунок на те, що бачу в темряві? Що більше намагаюся аналізувати ситуацію, то далі віддаляюся від відповідей. Туман у свідомості лише згущується.

Підвівшись з ліжка, через запаморочення ледь не падаю назад у його холодні обійми. Спершись на металеву спинку, стою кілька секунд, щоб зібратися з силами, після чого рушаю до дверей, а точніше – до арки з кам'яною плитою в центрі. На плиті витесані святі, але не можу згадати, хто саме. Що за дивна архітектура?

Я обережно торкаюся плити руками, намагаючись знайти механізм відчинення, але запаморочення повертається. Щоб не зустрітися з холодною підлогою, спираюся на одну з постатей святих. Лунає гуркіт, і плита починає повільно від'їжджати вбік. Радість від знахідки швидко зникає, коли бачу, що за нею розташований склеп. Могильний холод «зігріває» краще за найтепліше вогнище. З грудей ледь не виривається лайка, проте стримуюся. Зібравши залишки сміливості, прямую до сходів, що ведуть назовні.

Як не намагаюся, проте очі постійно стежать за саркофагом у центрі склепу. Кожен крок здається вічністю, а відчуття загострюються до межі. Зараз найменший шурхіт може викликати серцевий напад. Щоб заспокоїти нерви, постійно тримаю ліву руку на прохолодній стіні.

Нарешті свобода. Вдихнувши на повні груди, починаю озиратися навкруги. Яскраве сріблясте світло місяця освітлює хрести та надгробки, що давно заросли бур'янами й травою. Саме цей факт викликає в мене найбільше занепокоєння. Це має неприродний вигляд. Одне-два занедбані поховання – але всі могили? Люди забули про них, або щось змусило їх забути…

Раптом у голові проноситься картина Прип'яті. Складається враження, що я недалеко від неї. Щось тягне мене туди, хоча ясних спогадів немає. Відчуття підказують, що з цим місцем мене пов'язує набагато більше, ніж просто перебування в склепі.

Блукати вночі не хочеться – місцеві можуть сприйняти за п'яного, а з такими міліція не церемониться. Краще перечекати тут, ніж кілька діб сидіти у витверезнику. Можливо, ті книги дадуть підказки. Але з іншого боку – треба зігрітися. Подерті штани та закривавлена сорочка не надто захищають від холоду. Мій погляд падає на сорочку. Червону деталь я якось випустив із поля зору. Ризик, що хтось захоче закінчити розпочате, зростає в геометричній прогресії.

Слід відшукати населений пункт, а вже в ньому роздобути одяг. Цвинтарі зазвичай будують на його околицях, а тому шанс зустріти живих є високим. З такими думками розпочинаю свою подорож у незнайомому світі.