Глава 8

Темрява, яка вдарила в обличчя, відступала цього разу занадто повільно. І тільки за мить я зрозуміла, що справа не стільки у магічній темряві, скільки у темряві, в якій я опинилася.

Озирнулася, вдихаючи свіже повітря, і нарешті почала розрізняти постаті дерев з високими густими кронами, за якими ховалося нічне небо. Світло зірок просочувалося надто вже неохоче, і мені знадобився час, щоб очі остаточно звикли до темряви.

— Де це ми? — видихнула я, повертаючись до постаті, яка не рухалася.

Кілька разів кліпнула, щоб упевнитися, що це не чергове дерево, а та сама фейрі, яка перенесла мене з Зоряного палацу… кудись перенесла мене. У якийсь ліс.

— Це найближче місце до стіни, — спокійно промовила вона, не поворухнувшись. — Найближче, у яке я здатна тебе перемістити. Далі тобі доведеться йти самостійно.

— А де взагалі стіна? — я знову огледілася, але нічого, окрім темних дерев не бачила.

— Там.

Я знову поглянула на жінку, яка вказувала у потрібний бік рукою. Та за деревами нічого видно не було.

— І ти… не здатна перенести мене ближче? — я насупилася, міркуючи про те, що знову доводиться тікати вночі з бенкету. Та цього разу задача ускладнилася. Ані коня, ані зручного одягу. Ще і тікати доведеться від магічних істот.

— Якщо ти не хочеш, щоб Сідеєль відчув, то ні, — вона повернулася до мене. — Ще якісь питання?

— Так, — я насупилася. — Якщо ти так боїшся Сідеєля, чому лишаєшся тут? По той бік стіни в тебе чоловік… чому ти сама досі не втекла?

Налетів вітер, над головою зашурхотіло листя, а світло зірок трохи сильніше змогло підсвітити обличчя фейрі, яка сумно всміхалася.

— Я не здатна перетнути бар’єр, — мовила вона, дивлячись просто на мене. — Його створив твій чоловік. Тільки він здатен перетинати Хаос без ушкоджень. І ти, як його дружина, бо маєш відбиток його магії.

Від її слів у мене по руках поповзли сироти.

— Тобто, — у горлі засаднило, — ти тут… назавжди?

Жінка підняла підборіддя:

— Я там, де помилково вирішила лишитися. І я буду тут, поки мій Володар не повернеться.

Вона підняла руку, провела пальцями по повітрю, наче намагалася щось впіймати. А за мить з-за найближчого дерева виринув світлячок розміром з мій кулак. Він дрібно тремтів і світився тьмяним жовтим кольором. За ним за мить з’явився ще один. Потім ще.

— Вони вкажуть тобі шлях, — мовила фейрі, не повертаючись. — Щоб ти не заблукала і дійшла до стіни.

— І що, ти повернешся до Сідеєля? — я скривилася. — Ти його щойно зрадила, і тепер повернешся?

— Так, — коротка беземоційна відповідь, від якої всередині стиснулося.

— Що він зробить із тобою, якщо дізнається?

Я сама не знала, навіщо продовжую цю розмову. Та від мого питання фейрі здригнулася.

— Це не має значення, — за мить мовила вона. — Йди вже. І звісно ж…

Вона змахнула рукою у мій бік. Золоті кайданки розсипалися на дрібне сяйво, яке впало до моїх ніг, підсвітило густу траву і остаточно розвіялося.

Я вільно змахнула руками і видихнула. Вдячно кивнула вухастій.

— А де, — я проковтнула в’язку слину. — Де саме мені треба перейти? Є якесь особливе місце у стіні…

Мене не відпускала думка, що мала бути якась особливість. Бо інакше Ліріель не потягнув би мене на верхівку скелі, щоб запхати сюди. Були і більш зручні та доступні місця.

— Я нічого про це не знаю, — я чула, що тон фейрі починає ставати дедалі роздратованішим. — Хаос пропустить тебе, як дружину Володаря. А тепер йди. Мені час повертатися.

Фейрі відступила на крок, опускаючи руку. Світлячки стрибали у повітрі перед нами, і, здавалося, видавали тихі низькі звуки. Я ж підтягнула рукавичку з металевими нашивками на долоні і зробила крок за світлячком, який смикався у той бік, в який вказала жінка, і озирнулася наостанок.

— Як тебе звуть?

 — Бейрін, — відповіла вона, а темрява здійнялася навколо жінки, і за мить я лишилася у чарівному темному лісі сама. Ну, якщо не зважати на світлячків.

— Як же все чудово складається, — пробурмотіла я собі під ніс, повертаючись за світлячками. — Ну що, любі, ходімо. Показуйте мені шлях.

І підхопивши незручну спідницю, покрокувала у той бік, в який вказала мені Бейрін.

Світлячки летіли переді мною, підстрибували, падали, не дуже сильно освітлювали шлях. Не дорогу, звісно що! А шкода. У туфлях на підборі я по лісах ще не блукала. І точно не стану повторювати це, якщо мені хтось запропонує. Бо ледве не на кожному кроці я спотикалася, чіплялася за гілки чи корені. І все голосніше починала бурмотіти собі під ніс ті лайливі слова, які вивчила під час прогулянок на столичні ярмарки.

Коли підбор провалився у пухкий ґрунт, я ледве встояла, змахнувши руками і вчепившись у стовбур найближчого дерева. З’їхала по ньому, посиділа трохи на землі і нервово розсміялася, звівши погляд на світлячків. Вони, таке враження, що невдоволено пищали та стрибали у повітрі.