Глава 7

— Ліріель? — я спробувала ще на крок відступити, та підвіконня і так було вже занадто близько. Нервова посмішка вигнула губи. — То он воно що? Прийшла потішитися?

— Потішитися? — фейрі нахилила голову, дивлячись на мене з-під брів. — Чому я маю тішитися зараз?

Нервова посмішка перетворилася на нервовий сміх, я смикнулася, щоб скласти руки на грудях, та довжина ланцюга цьому не сприяла.

— Ну як же, треба ж на власні очі побачити, що зробив твій чоловік.

Жінка ще сильніше насупилася.

— А що зробив мій чоловік?

— Запхав мене крізь стіну сюди, — процідила я крізь зуби, з викликом дивлячись на гостю, яку я не запрошувала.

— Ні, — вона хитнула головою. — Цього не може бути. Він би не зрадив Володаря… Ні.

— Не зрадив би? — пирхнула я, насолоджуючись тим виразом обличчя, яке зараз мала ця фейрі. — Він вже зраджував. За що втратив пост радника і свої вуха. Хоча, на мій погляд, зрадникам варто рубати голови. Бо, як бачиш, він зрадив знову. 

Я гадки не мала, як саме Ліріель зрадив Гаспара минулого разу, та це і не мало значення. Я чудово знала, що він зробив кілька днів тому.

Але варто було мені згадати про покарання у вигляді обрізаних вух, як перед очима спливла остання картинка, яку я бачила перед тим, як темрява стіни проковтнула мене. Ліріель чомусь мав цілі вуха у ту мить. Може… якась магія? Загоїв собі рани?

Струснувши головою, я повернулася до більш нагального, а саме гості, яка зараз виглядала до біса розгублено.

— Ліріель ні за що б не зрадив Володаря Зоряного Двору, — пробурмотіла вона, хитнувши головою. Потім повільно звела на мене погляд. — Люди вміють брехати. Ти брешеш мені зараз.

— Ні, — я знову смикнула руками, та скласти їх на грудях знову не вдалося. — Ну тобто, я можу брехати. Але зараз не брешу. Саме твій чоловік відправив мене сюди. І звісно ж він не зрадив Володаря Зоряного Двору. Бо як він міг зрадити Сідеєля? 

Я закотила очі і пирхнула.

— Я казала не про нього, — ще тихіше мовила вона, розгублено опускаючи погляд. — Я казала про твого чоловіка, людино. Про справжнього Володаря Зоряного Двору.

Її слова пролунали якось так, що моя злість на неї та Ліріеля на мить зникла. А це було неправильно!

Та і з якого дива вона називає Гаспара справжнім володарем? Що тут взагалі сталося?

— Чого ти хочеш? — я звела підборіддя. — Чому прийшла тоді?

— Щоб передати тобі це, — вона змахнула рукою і обережно простягнула мені моток ниток. Сяючих ниток, на які я дивилася з підозрою.

— Це якась пастка? — видихнула я, не кваплячись брати запропоноване.

— Ніякої пастки, — промовила фейрі, дивлячись прямо мені у вічі. — Я знаю про твій план. І готова тобі допомогти.

— З якого дива? — холод ковзнув шлунком.

Невже служниці їй повідомили? Чому вони так вчинили? Ці фейрі використовують їх, як рабів! Це вони їх покалічили! Тоді… чому ця жінка про все знає?

— Бо я зберігаю свою вірність Володарю Зоряного Двору, — спокійно пояснила вона.

— І чому… чому я маю тобі вірити? Як ти… Чому?...

— Я залишу це тут, — фейрі відступила на крок, опускаючи сяючі нитки на ліжко. — Спробуй зробити так, щоб ніхто з фейрі не знайшов їх у тебе. І… повідом Ельрі та Ліоні, коли будеш готова. Я допоможу вийти за межі Зоряного палацу. Та більшого я зробити для тебе не зможу.

Я навіть рота не встигла відкрити, коли темрява знову здійнялася навколо жінки, і забрала її з моєї кімнати.

Погляд впав на нитки, які дивним чином підсвічувалися. Зітхнула і закинула голову.

Нічого, до біса, не розумію!

Але ж, якщо це ті самі нитки… Я маю це перевірити!

Обережно, наче боялася що це спровокує ще якусь подію, підійшла до ліжка і провела пальцями по нитках. Моток був не надто великим, особливо в порівнянні з тими нитками для вишивання, які мені принесли для хустки.

Я постояла так ще мить, після чого присіла навпочіпки і запустила руку під ліжко. Намацала мішечок, який підсунула до ніжки ліжка. І витягнула його.

Притулила до нього сяючі нитки, намагаючись на око зрозуміти, чи однакові вони. Чи може це якась пастка.

Колір був збігався, на дотик вони теж були надто вже схожі. Та і сяйво…

— Я нічого не розумію, — пробурмотіла я собі під ніс, знову думаючи про ту фейрі, яка була дружиною зрадника.

Може, вона просто не знала, що її чоловік грає на іншому боці? Може… я дарма їй про це сказала?

Налякавшись власної думки, я притисла нитки з мішечком до грудей і озирнулася до дверей, які залишалися зачиненими.

Потім повільно випросталася.

Хай там як, тепер я маю все, щоб зробити те, що планувала.

Підхопившись з місця, я кинулася до підвіконня, поки сонце ще було високо. Кинула мішечок перед собою, розвернула його так, щоб бачити весь захисний знак. І поквапилася назад до ліжка. Вичепила з-під подушок рукавички, які передали мені служниці.