Глава 6

Я натягнула ковдру на голову, затуляючись від яскравого сонячного світла. Та тканина не сильно рятувала від подразника. Сон відскочив від мене майже миттєво, варто було тільки згадати, де я знаходжуся і завдяки кому.

Повільно видихнувши, опустила ковдру. Якби я не знала, що це все реально, подумала б, що це сон. Та кайдани на зап’ястках нагадували про зворотне. Вони зараз здавалися важкими і встигли за ніч натерти шкіру до почервоніння.

Зітхнувши, я сіла на ліжку, і в ту ж мить двері прочинилися. Наче по той бік чекали мого руху.

Служниці тінями прослизнули усередину, двері за ними зачинилися. Старша несла таку саму тацю, яка лишилася зі вчора на столі. Молодша забрала її, поки старша встановлювала мій сніданок на столі.

— Доброго ранку, — прошепотіла я, зістрибуючи з ліжка.

Жінки озирнулись на мене, кивнули. 

А потім повернулася до дверей і голосно з вимогливими нотками у голосі додала:

— Я хочу помитися! Коли мені нададуть таку можливість?

Старша підняла голову, обережно поглянувши на мене. Вказала на вікно, потім на мене і нарешті на двері.

— Справді дадуть помитися? — нервово всміхнувшись, я стишила голос, звертаючись вже до жінок. — Це добре. Дякую.

Жінки обмінялися поглядами, молодша всміхнулася і покосилася у бік дверей.

А я ж підійшла до столу і нахилилася над їжею, коли одна зі служниць зняла з таці клош. Принюхалася і всміхнулася. Їжа і виглядала, і пахла настільки звичайно, що це дивувало.

— Як вам у світі фейрі вдалося приготувати настільки звичайну їжу? Боги! Це хоч і не так смачно, та якось… правильно.

Я звела погляд на старшу і насупилася. Бо жінка дивилася на мене широко розплющеними очима і з відкритим ротом.

Вона хитнула головою, здивовано на мене дивлячись. А потім вказала пальцем спочатку на мене, потім на їжу і відтягнула собі вуха.

— Так, я їла їхню магічну їжу, — пробурмотіла я, не розуміючи, чому вона зараз виглядає настільки здивованою.

Молодша голосно вдихнула, швидко повернулася до старшої і розвела руками.

— А що не так? — я переводила погляд з однієї на іншу.

Старша простягнула руку, вказуючи на тарілку з їжею, а потім відтягнула собі одне вухо. Після чого недвозначно показала смерть.

— Та ні, — я шоковано хитнула головою. — Та їжа, яку я їла, не була отруйною. Вона просто була… занадто смачною. І все.

Служниці знову обмінялися поглядами, після чого молодша насупила темні брови, наче не повіривши мені. І знову вказала на тарілку. Після чого зобразила вершника, і показала, наче щось дрібне розкидує перед собою.

— То ви тут вирощуєте все те, що їсте? — перепитала я, сідаючи за стіл.

Жінка кивнула і звела долоні разом, трохи привідкривши їх. Я не зрозуміла, про що вона намагається мені сказати. І тільки перепитала.

— То виходить, ви ніколи не їли тієї їжі, яку їдять фейрі?

Вони синхронно захитали головами, а молодша ще і на крок відступила, наче злякавшись.

Я ж повернулася до тарілки, починаючи снідати. У голові не вкладалося, що вони вважають магічну їжу отруйною. А може… вона дійсно отруйна для людей? Тоді чому Гаспар годував мене нею? Ні, не розумію! І не хочу в цьому зараз розбиратися.

Були більш нагальні питання.

І одне з них я поставила, коли закінчила зі сніданком, а служниці покірно чекали мене.

— Ті нитки…, — я не договорила, перервавшись напівслові.

Та молодша тільки хитнула головою і злякано покосилася у бік дверей. Я кивнула, і не стала розвивати цю тему зараз. Напевно, їх не так просто дістати. Можна було б, звісно, розпустити ті, якими було вишито мішечок, але… ризики. Так, ризики були б величезні.

Тому доведеться просто сподіватися і чекати. 

Ця думка боляче вжалила мене, та так само швидко відпустила у мить, коли жестами мене покликали митися після сніданку.

— Не тут? — тільки і спитала я у служниць. — Сюди не можна принести ванну? І не виникають у стінах двері, за якими може опинитися, припустимо, басейн?

Вони удвох подивилися на мене, як на навіжену. І знову жестом запропонували вдягтися у вчорашню сукню та йти за ними.

Ну що ж, вибору не було.

Двері прочинилися перед служницями, що змусило мене замислитися над тим, як це можна буде використати для себе. А за дверима дійсно чергував фейрі у чорному одязі.

І навіщо він тут, якщо двері для мене не відчиняються? Дурість якась!

Я ковзнула поглядом по вухастому, який вперто удавав, що знаходиться тут з власної волі і взагалі не займається охороною полонянки.

Мене вели однаковими й досить пустими коридорами. Я бачила ще кількох служниць, але не фейрі. Наче вухасті були зайняті чимось більш важливим, аніж прогулянками цим місцем.

Кілька поворотів, кілька розвилок, і жінки вказали мені на двері з темного дерева, прикрашені різьбленим малюнком великого дерева.