Глава 5

Я ще мить дивилася вслід піксі, що зникла серед гілок, залишивши по собі тільки сріблястий слід. І кляла себе за повільну реакцію. Якби я трохи раніше підняла руку, трохи раніше схопилася за прикрасу…

Якби ж то!

Поруч почувся голосний сміх. І якийсь вигук на тій самій мові, яку я знову не розуміла завдяки дурній грі, на яку не давала згоди, і крихітній крилатій злодюжці. Чесно, на мить відчула себе, як той брауні, якого ми з Гаспаром зустріли у Межовині. Ладна була так само нестися за піксі, і впевнена, очі в мене б теж почервоніли від люті.

— Якщо що, то зазвичай для того, щоб почати брати участь в якійсь грі, варто почути згоду, — процідила я крізь зуби, повернувшись до Сідеєля.

Чоловік розвів руками і так невинно на мене подивився, наче взагалі тут ні до чого не мав відношення.

— Це вона почала гру, — мовив він з легкою посмішкою. — Для піксі не існує правил.

— Дуже зручно, — процідила я крізь зуби.

— То що? — Сід зробив крок до мене і простягнув руку. — Час вступати у гру. Можу допомогти тобі, бо це перша твоя гра. 

— І що за це я тобі буду винна? — я покосилася на його долоню.

— Нічого, — зі сміхом відгукнувся Володар Зоряного Двору. — Ти моя гостя, Мірандо.

— Лише на частку, — нагадала я, і підхопивши спідницю темної сукні, поквапилася у той бік, в який полетіла піксі.

Я оминала одну купку фейрі за іншою, відчуваючи їхні погляди спиною. Чула слова, які не розуміла. І сміх, який не потребував пояснення. 

Та зараз мене це оминало, бо я навіть огризнутися на них не могла. Принаймні, поки не поверну собі магічну прикрасу.

Спідниця плуталася в ногах, довелося підхопити її вище. Два рази я ледве не перечепилася за розламану жирними коренями підлогу, поки роздивлялася гілки над головою, які сплелися в суцільне мереживо. І намагалася поглядом відшукати крадійку.

— Ну і куди ти поділася, маленька паршивко? — прошипіла я крізь зуби, не знаходячи і натяку на крихітну крилату істоту.

Сідеєль йшов за мною неквапливою ходою, попри те, що я ледве не бігла.

— Не там шукаєш, Мірандо, — мовив він, коли я зупинилася на мить, щоб відновити подих. — Бачиш он те дерево зі смарагдовим листям. Вона точно летіла туди.

Я скосила погляд до дерева, про яке він казав. Воно було сильно лівіше від того, де я востаннє бачила крадійку.

— Але я бачила, як вона летіла сюди…

— А потім розвернулася, — він посміхнувся тією посмішкою, яка не сягала очей, і зробив ковток з золотої чаші. — Повір мені, я знаю, про що кажу.

Довіряти йому в мене не було жодного бажання. Та поки я вирішила дослухатися до поради Сіда і звернула вліво.

За кілька миттєвостей дісталася того дерева, на яке вказував фейрі, підняла голову до крони, але нічого рухливого і крилатого серед гілок не помітила.

— Дивись лівіше, — голос пролунав з-за плеча, змусивши мене здригнутися і озирнутися.

Сід стояв непристойно близько і вказував кудись вгору рукою. Довелося посунутися, щоб зрозуміти, на що саме він вказує. Та за мить, я вже бачила крихітну піксі, яка сиділа на високій гілці в тіні і з цікавістю крутила мій кулон в руках.

Прикраса була більшою за її голову. І тільки дивуватися лишалося тому, як вона утримувала її і не впускала.

— Ану віддай! — я обійшла Сіда, підійшла під гілку і вперла руки у боки. Ну, хоч можу це зараз зробити, поки з мене кайданки зняли. Хоч якась втіха!

Піксі пирхнула у відповідь і навіть не поворухнулася.

— Агов! — я невдоволено насупилася. — Я тебе знайшла, а значить…

— Насправді, ти маєш її піймати, Мірандо, — пролунало збоку. — Гра ще триває.

Я покосилася на фейрі.

— І як ти собі це уявляєш? Мені що, лізти за нею на дерево?

Замість відповіді Сід тільки плечима знизав:

— Або так, або ти програла.

Піксі якось дивно пискляво розсміялася і підкинула кулон в ручках. Сподіватися на вдачу було марно, бо вона його з легкістю впіймала. Хоча…

Може, це мені зараз і допоможе.

Я оцінила висоту дерева і тієї гілки, на якій заховалася піксі, і майже одразу відкинула ідею лізти туди самостійно. Навіть у штанях це мені було б зробити важко, а потім ще ж якось спускатися треба буде… І ніхто не заборонить піксі полетіти з дерева, коли я опинюся надто близько. 

— Ну добре, — пробурмотіла я, відступаючи на кілька кроків і не зводячи з крадійки погляду.

— Здаєшся? — Сід повернувся до мене. — Нічого страшного, якщо так. Люди ще ніколи не грали в це. Та і не всі фейрі виграють. Знаєш, більшість з нас дуже спирається на магію. А без неї піксі спіймати не те щоб легко.

Я слухала його упіввуха, шукаючи поглядом те, що може мені згодитися. Відійшла повільно до куща, який ріс поряд.

— М-м-м, які цікаві ягоди, — надто голосно і зацікавлено промовила я, присідаючи перед кущем. — Сіде, що це таке?