Глава 4

Ця клята вухаста знову штовхнула мене, варто було зробити крок через поріжок. Я ледве втрималася на ногах, випросталася і озирнулася до Орієси.

— Уявляєш, яка я не уважна? — розтягуючи голосні звуки, мовила я. — Поріжок не помітила!

І широко та задоволено всміхнулася в обличчя цій фейрі.

Орієса скривилася і відвела від мене погляд. Пройшла повз граційною легкою ходою і рушила далі залою, не озираючись у мій бік.

Я всміхнулася ще ширше і тряхнула руками, вслухаючись в дзвін ціпка, який з’єднував кайданки. І пішла за тією, хто забрав мене з кімнати кілька миттєвостей тому.

Шкодувала я зараз тільки про те, що з сукнею, яку дали мені у Межовині, довелося попрощатися. Бо зняти її з мене без ножа не вдалося. А от сукня, видана тут, передбачала подібну незручність, бо рукави спочатку пришнуровувалися окремо до ліфа, а потім змикалися на руках. З першого погляду я навіть не зрозуміла, що це за шматки рівної тканини лежать на сукні, та служниці досить швидко розібралися з кріпленнями. 

Та що змусило мене здивуватися, це те, що тканина цієї сукні була гіршою, аніж та, яку довелося розрізати. Наче у цьому місці не вміли виробляти тканину. Або ж справа була у тому, що одяг «гості» не міг бути ліпшим за одяг фейрі. Це теж можливо, тому…

Я ковзнула поглядом вбік, поглянувши на роздратовану моєю посмішкою Орієсу, і подумки порівняла її з Айрін. Було в них щось схоже. Та щось мені підказувало, що Айрін цю вухасту з легкістю за пояс заткне, якщо потрібно буде.

Ця думка ще сильніше мене потішила, і я вже не збиралася приховувати свій гарний настрій.

Хто б міг подумати, що після усього, що трапилося, я зможу віднайти надію. А все завдяки… 

— Лови його! — заверещала якась фейрі, виринаючи з-за стовбура великого дерева з темно-червоною корою і збиваючи мене з думки.

Зітхнувши, я звернула увагу на місце, в яке привела мене Орієса.

Коли перед нами відчинилися височезні двостулкові двері, я була впевнена, що потраплю у бальну залу. Та замість цього зараз я стояла у якійсь велетенській подобі зимового саду. Дерева проривали підлогу і тягнулися до сонця, яке блищало за скляним куполоподібним дахом.

Частина дерев зрослася з колонами, які підтримували цей дах. А їхні гілки тягнулися одна до одної і спліталися в суцільне мереживо гілочок і смарагдового листя, крізь яке плямами пробивалося сонячне світло.

Фейрі у цьому саду були майже на кожному кроці. Хтось вів бесіди, хтось ганявся за піксі, які тікали по повітрю. Де-не-де стояли дерев’яні круглі столи, за якими розмістилися крилаті істоти і крутили в пальцях високі келихи з різнокольоровими напоями.

Звідкись збоку лунала тиха мелодія, схожа на ту, яку я чула від Тірена на березі озера. Напевно, хтось грав на скрипці.

Я зробила крок вперед і зі здивуванням поглянула на величезний білий фонтан, якого просто не мало бути у приміщенні. Трохи збоку від нього стовбичило п’ятеро фейрі. Вони щось активно обговорювали, і з кожним новим словом їхні крила все більше здригалися. І все більше мерехтіли.

Від цього мерехтіння в якусь мить почало чесатися ліве око і паморочитися у голові. Довелося відвести від них погляд і зробити ще один крок вперед.

— Це правда? Вона дружина лжеволодаря? — почулося збоку.

Я лише скосила погляд, помітивши погляд біловолосої жінки на собі. Вона не приховувала ані цікавості, ані огиди, коли дивилася на мене.

От вже незадача! З одного боку хочеться не лізти у такі справи зараз, а з іншого… і розважити себе не завадило б!

Поки я обмірковувала свій наступний крок, помітила, як фейрі з рудою косою теж звернула на мене увагу.

— Чого ще від нього чекати можна? — почула я її репліку. — Людину обрав! Яка ганьба!

— А чи справді ганьба? — я повернулася до них з широкою усмішкою.

В книжках, які я читала, інколи письменники використовували фразу, що всі навколо раптом замовкли і зосереджували свою увагу на чомусь одному. І просто зараз світ показав мені, що так буває насправді.

Варто було цьому питанню зірватися з моїх губ, як, здавалося, навколо всі замовкли. Тільки музика продовжувала лунати звідкілясь збоку.

— Ти це чула? — руда здивовано підняла брови, покосившись на сусідку. — Це вона до нас звертається?

— Так, до вас, — я пирхнула і склала руки на грудях.

Ну, точніше, спробувала це зробити. Бо ланцюжок між золотими кайданками натягнувся. І спроба вийшла не дуже вдалою.

— Як ти взагалі посміла до нас заговорити? — пирхнула та, що мала світле волосся і такі ж світлі крила, які здригнулися за її спиною. — Ти людина!

— А що, не звикли, що люди вміють говорити? — злість гарячою хвилею прокотилася у грудях. — Доведеться звикати, бо поки я тут, мовчати не збираюся.

Фейрі обмінялися поглядами, скривившись.

Чоловік з довгим каштановим волоссям, який стояв поряд з тими жінками, гмикнув:

— Навряд чи хтось буде тебе слухати, людино.