Розділ 1  Місто з двома

Волоцюга з ратушної площі

Коротка пригодницька повість

Розділ 1  Місто з двома годинниками

До Вербичів Лука прийшов у четвер, маючи шість мідяків, дірку в лівому чоботі й цілком певний намір не затримуватися.

Біля міської брами з нього взяли два мідяки за вхід, ще один — за скриньку з інструментами.

— Це ж мої руки, тільки залізні, — сказав Лука.

Вартовий подивився на його руки, але додаткового збору не вигадав.

За брамою пахло мокрою вовною, кіньми й хлібом. Найбільше дошкуляв хліб: від самого ранку Лука з’їв лише грушу, знайдену край дороги, причому половину її до нього з’їв хтось значно менший і, мабуть, щасливіший.

На ратуші висів великий годинник. Другий, маленький, стояв над дверима міської пекарні. Великий показував одинадцяту, маленький — пів на дванадцяту.

— Котрий правду каже? — спитав Лука в дівчини, що змітала борошно зі сходів.

— Залежить, навіщо вам. Як по платню — ратушний. Як на роботу — наш.

Їй було років шістнадцять. На щоці біліла смуга борошна, коса трималася на дерев’яній шпильці.

— А котрий каже, коли їсти?

— Той, що в животі. Але в нас його не слухають.

Лука засміявся й поставив скриньку на землю.

— Каструлі луджу, чайники лагоджу. Годинників не беруся: вони тут, бачу, державної ваги.

Дівчина глянула через плече, винесла невеличкий мідний кухоль. У денці була тонка тріщина.

— Скільки?

— Скибка хліба.

— Дві, якщо не протікатиме.

Поки Лука розпалював жар у переносній бляшаній грубці, вона присіла поруч. Звали її Марта. Пекарнею володіла її тітка Ганна, а сама Марта, за її словами, володіла правом першою вставати.

З вікна ратуші визирнув огрядний чоловік із сивими бакенбардами. На площі з’явилися двоє сторожів і почали зганяти з лави старих.

— Чого це? — спитав Лука.

— Ревізора чекають. Із самого краю прислали. Перевіряти гроші на новий міст.

— А старі заважають рахувати?

Марта не відповіла. Один зі сторожів уже тягнув за лікоть худого чоловіка в солдатській шинелі. Той тримався за лаву, біля ноги лежала дерев’яна милиця.

Лука відклав кухоль.

— Обережніше. Казенне майно зіпсуєте.

Сторож озирнувся.

— Яке майно?

— Лаву. Дід міцний, її першою зламаєте.

Марта пирснула. Сторож почервонів і штовхнув старого. Лука встиг підхопити його під пахви, але скриньку з інструментами перекинули ногою. Мідяки розсипалися між камінням. Поки він збирав кліщі й ложки олова, один зі сторожів наступив на його руку.

— Надвечір щоб тебе тут не було.

З ратушного вікна за всім спостерігали сиві бакенбарди. Потім вікно зачинилося.

Старий назвався Семеном. Дякував він сердито, ніби Лука зробив щось непристойне.

— Сам би встав.

— Звичайно. Я просто поспішав.

Марта принесла хліб і чисту ганчірку для розбитих пальців. Лука взяв хліб, а ганчірку спершу відмовився брати: надто добра для такої справи. Дівчина мовчки обмотала йому руку.

Коли вона повернулася до пекарні, він довго збирав розкидані речі. Одного мідяка не знайшов.

До вечора вийти з міста не вдалося. За брамою розлилася річка, перевізник перестав перевозити людей, а з півночі сунула гроза.

Лука вирішив переночувати в корчмі біля поштового двору. На ліжко грошей не було, проте власниця дозволила йому залатати казан і лягти під сходами.

Саме там, серед чужих чобіт і запаху вареної капусти, й почалася його державна служба.

Розділ 2  Чужий капелюх

Чоловік у темному дорожньому плащі ввійшов до корчми вже після зливи. Він був приблизно Лукового віку, хоча руки мав білі, а втомлювався так, наче це становило окрему професію.

— Мені потрібна кімната, гаряча вода й людина до коней, — сказав він.

— Кімната є, вода буде, людина пішла одружуватися, — відповіла корчмарка. — До ранку не чекайте.

Незнайомець віддав їй шкіряний футляр, звелів занести нагору й сів біля печі. Знявши чобіт, він скривився: кісточка розпухла.

Лука запропонував холодний компрес. Заодно зняв із мокрого плаща дорожню багнюку.

— Ви тутешній? — запитав прибулий.

— Від сьогодні. Але вже збираюся надалі.

Незнайомець усміхнувся.

— Як тут люди живуть?

— Хто має чоботи, той наступає. Хто не має — відсуває ноги.

Той подивився на перев’язану руку Луки.

— Зрозуміло.

— Ще нічого. Я лише від брами до площі дійшов.

Корчмарка допомогла гостеві піднятися нагору. Його плащ і капелюх лишилися біля печі, а Лука взявся витягувати з підошви свого чобота цвях, який від самого ранку вів із ним наполегливу бесіду.

За годину в двері загримали.

На порозі стояв чоловік із ратушного вікна. За ним мокли двоє слуг. Корчмарка поралася на кухні, і зустрічати прибулих було нікому.

— Пан ревізор? — спитав чоловік.

Лука саме приміряв чужий капелюх перед тьмяним дзеркалом. Робив він це без жодної злочинної мети: хотів подивитися, чи впізнає себе.

— А вам навіщо?

Чоловік уклонився так низько, що Лука побачив блискучу лисину.

— Міський голова Северин Крук. Перепрошую за негідну зустріч. Ваш візник повідомив на пошті, що ви прибули раніше.

Лука глянув на сходи.

— Прибув, це правда.

— Покої вже готові. Рада просить вас не відмовити в гостинності.

У цю мить із кухні потягло смаженим м’ясом. Лука був певен, що справжньому ревізорові подадуть вечерю нагору. Самому йому обіцяли капусту — після того, як поїдять усі інші.

Можна було покликати корчмарку. Можна було зняти капелюха.

— Сподіваюся, без урочистостей, — сказав він.

Крук аж просіяв.

Капелюх сидів трохи вільно. Лука вирішив, що повечеряє, пояснить помилку й піде. Такі рішення особливо переконливі, коли людина голодна й стоїть біля відчинених дверей.

Слуга хотів узяти його скриньку.

— Сам понесу.

Крук шанобливо відступив: мабуть, вирішив, що там документи.

На сходах рипнула дошка. Справжній ревізор стояв у темряві, спершись на поруччя. Лука побачив тільки білу сорочку й руку на дереві.