Остання варта старого волхва

Звали його Мирон. Мирон Сивоус — хоча мало хто ще пам'ятав це ім'я, а ті, хто пам'ятав, здебільшого вже не дихали. Сто чотири роки — це не вік для людини, це вирок для взуття. Чоботи він міняв частіше, ніж учнів, і кожна пара залишала подряпини на серці разом із мозолями на шкірі.

Посох — горіховий, потемнілий від часу й чужої крові — він вирізав сам іще тоді, коли ліс, з якого взяв дерево, ще не мав назви. Борода сягала пояса і мала власний характер: у спеку вона пітніла, у мороз — крижаніла, а в бою іноді заважала більше, ніж допомагала. Одного разу він мало не задушився нею, коли якийсь упир вхопив її обома руками. Відтоді він заплітав її в косу — з гордістю людини, яка навчилась на помилках, хоч і запізно.

Коліна болять. Завжди. Навіть уві сні — якщо він узагалі спав, а не просто лежав із заплющеними очима й думав про все, що варто було б зробити інакше. Спина тягне так, наче хтось прив'язав до хребта невидимий камінь. А ще — серце. Не в романтичному сенсі, ні. Воно просто іноді спотикалось, як стара кобила на кам'янистій дорозі, і він зупинявся, притискав долоню до грудей і чекав, доки воно вирівняє крок.

Але він ішов. Завжди ішов.

Дорога вилася між пагорбами. Вечір наздоганяв його з заходу, розмазуючи небо в кольори перестиглих слив. Мирон зупинився на гребені і подивився вниз — туди, де між деревами ледве проглядалися дахи. Торік він пив там узвар і слухав, як господар хвалиться городиною. Сьогодні навіть птахи над тим місцем не літали.

Він зітхнув. Не здивовано — просто зітхнув, як зітхає людина, яка давно знає: якщо кличе серце, а не розум, то зазвичай виходить якась халепа.

Але саме це він і любив.

Любив — хоча слово це не зовсім точне. Скоріше: відчував. Те гостре, живе відчуття, що прокидається лише тоді, коли є справжня потреба, коли десь когось треба захистити. В цьому відчутті не було ні гордості, ні жадоби слави. Лише чиста, пряма необхідність — як вода, що знаходить щілину в камені.

Він зійшов зі стежки й попростував до села.

Крута стежка привела його до краю. Шибки вікон були міцно забиті, двері зачинені на всі можливі засуви. Торік тут пахло хлібом і чути було сміх дітей — тепер лише тиша, густа й тривожна, як перед грозою. Мирон підійшов до найближчої хатини й легко постукав.

Усередині завмерли навіть миші.

Він почекав. Постукав ще раз — ввічливо, але наполегливо, як людина, що вже знає: їй не відчинять, але хоче дати шанс.

Не відчинили.

— Ну, як хочете, — буркнув він і, змахнувши посохом, просочився крізь стіну.

Всередині хатини — господар, дружина й двоє малят — злетіли з лавок і вдарились спинами об стіну. Наймолодша дитина пискнула. Старша притиснула до рота кулак.

— Тихо, тихо, — Мирон підняв руку. — Я не нечисть. Я старий нечисте-чистильник.

Пауза. Потім господар — широкоплечий чолов'яга з переляканими очима — повільно нахилився вперед і вдивився в обличчя гостя.

— Волхве? — прошепотів він невірячи. — Мироне... Це ви?

— А хто ж іще буде у вас крізь стіни лазити в такий час.

Господар налив води. Запропонував хліб. Руки в нього тремтіли, але він намагався тримати гідність — і Мирон це оцінив.

Розповідь лилась швидко, уривчасто, з паузами, де чоловік ковтав страх. Після того, як украли оберіг, усе змінилося. Спочатку пропала худоба. Потім — кілька людей. Потім навіть старий мельник, якого, здавалось, і чорт не візьме, зник одної ночі, залишивши лише шапку на порозі.

— Одного разу, — господар понизив голос, — я бачив потвору. Три голови — жаб'ячі, тіло — левине. Стояла посеред вулиці й дивилась на мій вогонь. Я думав, кінець.

— І що? — запитав Мирон, присьорбуючи воду.

— Пішла.

— Бо вогонь. Вони не люблять вогню. — Він поставив кухоль. — Дурні, власне кажучи, потвори. Але небезпечні.

Господар дивився на нього з виразом, у якому змішались надія і жах — і Мирон упізнав цей погляд. Він бачив його тисячу разів. Погляд людини, яка вже не вірить у порятунок, але ще не наважилась відмовитись від нього.

Саме тоді земля здригнулась.

Важкі удари — гулкі, ритмічні, як кроки велетня — покотились від краю лісу. Пляшечки на полиці задзенькали. Малята заплакали.

Мирон підвівся. Дістав з-за пазухи невелику пляшечку з темною рідиною, поклав на стіл.

— Після того, як я впораюсь, — сказав він спокійно, — окреслю цим, рідке коло навколо всього села. Поки хай у тебе постоїть, щоб я не розбив. — Він глянув на господаря. — Добре?

— А якщо ви... — чоловік не договорив.

— Тоді зробіть це самі. Розбавте в чистій джерельній воді. Крапля на два відра води.— Мирон натягнув капелюха. — Воно не складніше, ніж оборати город. Просто ходіть і лийте.

Він вийшов назовні.

Ніч була ясна. Місяць — круглий, байдужий, холодний — висів над лісом, освітлюючи те, що виходило на вулицю.

Перевертень.

Колись — Мирон знав це так само певно, як знав запах дощу, — це був юнак із цього ж таки села. Може, навіть той, кого він пам'ятав: чорнявий хлопчина, що торік тягав для нього відра з водою і соромився дивитись в очі. Тепер від нього лишилась лише форма — викривлена, розтягнута болем і темрявою, — і погляд, в якому не було нічого людського.

За ним повзла інша нечисть. Різна. Деяку Мирон упізнавав, деяку — ні, а одна виглядала так, що він навіть злегка нахилив голову набік із суто науковим інтересом.

— Цікаво, — тихо сказав він сам до себе.

Нечисть оточувала його з усіх боків. Повільно, впевнено, ніби знала, що він старий і повільний.

Мирон усміхнувся. Ця помилка коштувала життя вже багатьом.

Він спрямував посох на перевертня — і яскравий промінь ударив просто в груди. Потвора відлетіла назад, протаранивши тин із таким тріском, ніби хтось ламав сухі ребра велетня. Повітря запахло паленим хутром.

Але решта вже рухалась.

Нечисть кинулась з усіх боків одразу — не з криком навіть, а з тим мокрим, задушливим гарчанням, від якого в нормальної людини ноги починають забувати, як ходити. Мирон лише важко видихнув крізь ніс.