Марія
Минуло вісім місяців.
— Романе…
— Я тут.
— Мені страшно.
Він тримав мене за руку.
— Я поруч.
Навколо нас були всі.
Тато метушився.
Мама плакала і охала та ахала
Кирило, Микола з Ді нервово бігали по будинку, типу збирали речі мені. Нащо? Ми давно підготувались.
Друзі. Ну тут незнаю нащо вони приїхали, побісити мене хіба що. Хтось ржав, хтось давав дибільні поради. Кет із Карімом виглядали так, ніби це ми їх потривожили в медовий місяць.
Карім стояв позаду Кет, тримаючи її за талію.
Вона щось казала йому.
Він усміхався.
Я подивилася на Романа.
— Я знала що вони будуть разом.
— Ти знала?
— Жінка завжди знає.
Він засміявся. А потім я відчула нову хвилю болю.
— Ром…
Його обличчя змінилося.
— Лікарю!
⸻
Я не пам’ятаю всього. Пам’ятаю руки Романа. Його голос.
— Мер, дивись на мене.
— Я тут.
— Дихай. Я з тобою.
А потім… Крик. Не мій. Маленький. Незвичний. Новий. Я заплакала ще до того, як його побачила.
— Хлопчик.
Роман завмер.
— Наш?
Лікар усміхнувся.
— Ваш.
Я засміялася крізь сльози. Роман нахилився до мене. Поцілував.
— Ти це зробила.
— Ми.
Він подивився на маленький згорток.
— Дмитро.
Я кивнула.
— Дмитро.
На честь мого батька.
На честь чоловіка, який дав мені силу.
Я подивилася на нашого сина.
Маленький.
Теплий.
Живий.
Наш.
Рідний.
Мої сльози щастя текли не зупиняючись.
І Роман стояв поруч на колінах схилившись до нас і плакав.
Вперше я бачила його таким.
Беззбройним.
Щасливим.
— Я люблю тебе, Мер.
Я усміхнулася.
— Я теж тебе люблю.
Він нахилився до сина.
— Привіт, Дмитрику. І тебе сину я люблю. Ви з мамою моє життя. І хочу щоб ти знав що моя дружина а твоя мама найкраща жінка в цілому світі.
І в цей момент я зрозуміла.
Ми створили сім’ю.
Справжню.
#1111 в Детектив/Трилер
#469 в Трилер
#6458 в Любовні романи
#1351 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 18.10.2026