Розділ 55

Роман

Я завжди думав, що найгірше — це чекати.

Помилявся.

Найгірше — це знати, що людина, яку ти любиш, десь там… і кожна хвилина може стати останньою.

Ми їхали вже майже годину. У машині була тиша. Та сама тиша перед бурею, коли всі думають лише про одне — встигнути.

Я дивився на екран планшета перед собою. Карта. Координати. Схеми будівель. Фотографії.

Дем’ян Змієвський мав більше десятка схованок. Але я знав його. Такі люди завжди мають одну головну. Місце, де вони почуваються недоторканними.

— Шеф, є підтвердження, — голос моєї людини  пролунав у навушнику. — Один із наших людей помітив рух біля старого маєтку за містом.

Я стиснув щелепу.

— Скільки охорони?

— Близько двадцяти чоловік. Плюс камери. Периметр закритий.

Я дивився у вікно. Двадцять чоловік. Для когось це багато. Для мене зараз — ніщо. Бо там була вона. Моя дівчинка. Мій світ.

Я заплющив очі буквально на секунду. Переді мною одразу виник ранок. Її волосся після душу. Її усмішка. Її руки на моїх плечах. Її тихе:

«Мені дуже пощастило з тобою».

Я тоді відчув щось дивне. Наче вона залишала мені спогад. Наче знала. Чорт. Я вдарив по керму. Я мав зрозуміти. Я мав побачити.

— Романе.

Голос Кирила повернув мене до реальності.

Він сидів поруч. Злий. Напружений. Його руки стискалися в кулаки.

— Ми її знайдемо.

Я подивився на нього.

— Знайдемо.

Це навіть не було питанням. Це була обіцянка.

⸻

Маєток з’явився перед нами через двадцять хвилин. Величезний. Білий. Красивий. Настільки красивий, що від цього ставало гидко.  Бо я знав. Такі люди завжди ховають найбільше зло за найдорожчими стінами.

Машини безшумно зупинилися. Мої люди миттєво зайняли свої позиції. Я вийшов першим. У голові була лише одна думка.

Марія.

Мої хлопці добре її знали.

Вона ніколи не дивилася на них зверхньо. Розмовляла з кожним так само, як із близькими друзями. Пам’ятала їхні імена, могла запитати, як почувається дружина чи дитина, привезти каву або пожартувати.

Саме тому зараз ніхто не вагався.

Перед виїздом я чесно сказав у рацію:

— Там може бути що завгодно. Хто не готовий — може залишитися.

У відповідь була лише тиша. Ніхто не відмовився. Я лише коротко кивнув.

— Працюємо.

Першими впали люди на периметрі.

Тихо.

Без пострілів.

Далі — охорона біля входу.

Ще кілька секунд.

І двері маєтку вже були відчинені.

Ми розділилися на групи.

Коридор.

Кімната.

Кабінет.

Ще один поверх.

Порожньо.

У грудях наростав холод.

Невже ми запізнилися?..

— Підвал! — пролунало по рації.

Я вже біг.

Сходинки здавалися нескінченними.

І саме тоді…

Я почув.

Ледь чутний звук.

Наче чийсь важкий подих.

Я різко смикнув двері.

І світ перестав існувати.

— Мер…

Вона лежала на холодній бетонній підлозі.

Бліда.

Нерухома.

Вся в крові.

Моя Марія.

Я завмер.

Мозок відмовлявся приймати картину перед очима.

Це не могла бути вона.

Не та дівчина, яка ще вчора сперечалася зі мною через трекер у машині.

Не та, що дивилася на мене так, ніби могла спалити одним поглядом.

Тепер вона навіть не рухалася.

— Ні…

Я впав біля неї на коліна.

— Маріє…

Тремтячими пальцями торкнувся її обличчя.

Крижана.

Занадто крижана.

— Швидку! Негайно!

Я майже не впізнавав власного голосу.

Пальці не слухалися.

Я намагався знайти пульс.

Не виходило.

Знову.

Ще раз.

І…

Є.

Ледь відчутний.

Слабкий.

Але був.

Жива.

— Дякувати Богу…

Я видихнув так різко, ніби весь цей час не дихав. Обережно підняв її на руки. Вона стала такою легкою… Нестерпно легкою. Волосся злиплося від крові. Обличчя було в синцях. Губи розбиті. Я легенько торкнувся губами її скроні.

— Я тут…

Притиснув її до себе ще сильніше.

— Я прийшов, Мер…

Жодної реакції. Лише тиша. Навколо метушилися люди. Хтось щось доповідав. Хтось перевіряв приміщення. Я нічого не чув. Лише її слабке дихання. Підняв очі. Біля дверей стояв Кирило. Він дивився на сестру скляним поглядом. Відкрив рота. Але не зміг вимовити жодного слова. Лише одна-єдина сльоза повільно скотилася по його щоці.

— Вона жива…

Мій голос тремтів.

— Чуєш? Вона жива…

⸻

Лікарня перетворилася на суцільний хаос.

— Множинні переломи.

— Внутрішня кровотеча.

— Пошкодження селезінки.

— Травма легені.

— Перелом руки.

— Переломи пальців.

— Численні колоті рани.

Я чув слова лікарів. Наче крізь товщу води.

— Вона виживе?

Лікар подивився на мене. Я вже ненавидів цей погляд. Погляд людини, яка не хоче давати гарантій.

— Ми зробимо все можливе…

— Ні.

Він здивовано подивився на мене.

— Вона виживе.

Я сказав це тихо. Але так, що навіть він зрозумів.

Це не прохання.

Це наказ самому життю.

⸻

Операція тривала дев’ять годин.

Дев’ять.

Я сидів у коридорі.

Поруч — Даніяр.

Маргарита.

Кирило.

Микола.

Ніхто не говорив.

Усі просто чекали.

Коли двері операційної нарешті відчинилися, ми підвелися одночасно. Лікар повільно зняв маску.

— Ми зробили все, що могли.

Моє серце завмерло.

— Вона жива.

Я заплющив очі. Вперше за багато годин дозволив собі вдихнути.

— Але стан украй важкий. Наступні дні будуть вирішальними.

Я лише кивнув.

— Ми будемо поруч.

І знав. Будемо. Усі.

⸻

Марія не прокидалася.

День.

П’ять.

Десять.

Двадцять.

Я приходив щодня.

Сідав поруч.

Тримав її за руку.

І говорив.

Про бізнес.

Про Морока, який десь знайшов її футболку, носить її із собою, лежить поруч і майже перестав їсти.