Розділ 54

Марія

Я не поспішала заходити. Не тому, що боялася. А тому, що хотіла, щоб він побачив. Я не прийшла сюди як жертва. Я прийшла сама.

Дем’ян Змієвський уважно дивився на мене. Ніби намагався знайти в моєму обличчі щось від Дмитра Хижака. Так, так, легенькі моменти мені прояснились. Тому я знаю хто він. Я перерила багато всього допоки докулупалась до цього ядра.

Він примруживши очі занадто пильно вглядався в моє обличчя. Можливо, хотів побачити ненависть. Можливо, страх. Можливо, слабкість. Не дочекається.

Я повільно переступила поріг.

Всередині маєток був ще більш вражаючим. Дорогі меблі. Картини на стінах. Мармурова підлога. Все кричало про гроші. Про владу. Про людину, яка звикла отримувати все, чого хоче.

— Сідай.

Я навіть не подивилася на крісло.

— Я постою.

Він усміхнувся.

— Така схожа на нього.

Я завмерла.

— Хм, і на кого?

Він повільно підійшов ближче.

— На свого батька. Така ж горда.

Його голос став холоднішим і від своєї фрази він скривився ніби лимон зʼїв. І з цим виразом огиди він продовжив:

— Дмитро Хижак завжди думав, що він найрозумніший у кімнаті.

Я мовчала.

— Він був сміливим. Харизматичним. Небезпечним.

Пауза.

— Ідіотом.

Я ледь помітно нахилила голову.

— Цікаво чути це від людини, яка роками жила за його рахунок. Та все що має теж завдяки йому.

Його погляд змінився. Лише на секунду. Але я побачила. Влучила.

— Ти така ж нахабна, як і він.

— А ти такий же передбачуваний, як я й думала.

У кімнаті стало тихо. Охоронці біля дверей напружилися. А Дем’ян… Він засміявся. Не голосно. Навіть щиро.

— Тепер я розумію, чому він тебе так любив. Гени ж не пройшли стороною.

Я нічого не відповіла.

— Маленька принцеса Хижака.

Він вимовив це так, ніби це було образою.

— Тільки подивися на себе. Скільки років ховалася за чужим прізвищем.

Його очі стали темнішими.

— Виплодок

Він явно вже був на межі стримування. Це слово він прям виплюнув мені в обличчя. Його очі горіли вогнем люті та огиди.

І на мить…

Лише на мить…

У пам’яті спалахнуло.

Крик.

Вогонь.

Кров.

Мамин голос.

Батько на колінах.

Я стиснула пальці.

Ні. Не зараз. Не перед ним.

Дем’ян нахилив голову.

— Я очікував більшого.

— Від кого?

— Від доньки Дмитра Хижака.

Він обійшов мене повільно.

— Думав, побачу маленького монстра.

Зупинився позаду.

— А бачу лише маленьку дівчину, яка досі носить кулон батька і думає, що любов робить її сильною. А насправді ти ніхто.

Я повернула голову.

— Ти помиляєшся.

— Невже?

— Любов не робить мене сильною.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Вона нагадує мені, заради чого я досі не стала такою, як ти.

Його усмішка зникла. На секунду. Але цього вистачило. В цю довбану секунду мої думки були в думці: «Якого мене називають демоном? Я порівно з цими очима взагалі ангел». Бо в цих диявольських очах палало вогнем. Від людського там не було нічого. Розумію чітко що тільки що я перейшла межу

⸻

Мене не били одразу. Це було б занадто просто. Спочатку він говорив. Розповідав. Намагався переконати. Що мій батько був чудовиськом. Що Даніяр брехав мені. Що всі навколо мене використовували мене. Що Роман рано чи пізно зрадить. Він хотів не тіло зламати. Він хотів залізти в голову. Але він не знав однієї речі. Я певний час росла  серед брехні. Я навчилася бачити її ще дитиною.

— Ти думаєш, вони прийдуть за тобою?

Я мовчала.

— Твій Корвин наприклад ?

Він усміхнувся.

— Думаєш, один чоловік може врятувати тебе від мене?

Я повільно підняла очі.

— Він не один.

— Ні?

— За ним стоїть сім’я.

Пауза.

— І за мною стоїть ще пам’ять про мою - сказала я спокійним тоном.

Його обличчя стало жорсткішим. Саме тоді я зрозуміла. Він боявся. Не мене. Не моєї сили. А того, що я не зламалася морально.

Коли зрозумів, що словами нічого не доб’ється… Він змінив метод. До мене підійшов один з громил і…

Перший удар я навіть не відчула. Тільки через секунду прийшов біль. Я впала на коліно. Металевий присмак крові у роті.

Охоронець відвів погляд. Можливо, йому було байдуже. А можливо… Йому було гидко.

— Скажи мені, миле створіння, де ти діла документи? - розвалившись на дивані запитав Демʼян.

Я засміялася. Тихо. Навіть крізь біль.

— Ви справді думали, що це так просто буде?

Другий удар. Більше. Я відчула, як щось хруснуло. Але мовчала. Біль розливалась по тілу.

— Ти така ж дурна, як твій батько. І здохнеш так само.

Я підняла голову. Мовчки дивилась в його очі. Відчувала як тепла рідина стікає з носа і з рота. Але вперто мовчала. Це всього навсього біль який можна перетерпіти якщо правильно налаштувати свій мозок.

Його очі спалахнули. І саме тоді я зрозуміла. Він ненавидів не мене. Він ненавидів те, що я була живим нагадуванням про людину, яку він не зміг перемогти.

Час перестав існувати. Біль я відчувала хвилями. Ребра. Рука. Пальці. Ноги. Я вже не рахувала. Просто трималася. Питання було єдине «де документи». Ну придурки, вони всі реально думали що я як вівця візьму і принесу їм папірці ще й повідписую їм всі контрольні пакети. Я знала. Якщо я віддам те, що він хоче… Він уб’є мене одразу. А потім піде за ними. За Романом. За мамою. За Даніяром. За моїми братами.

Ні.

Цього не буде. Я краще помру тут. Але не відкрию двері до них.

Останнє, що я пам’ятала… Його голос. Холодний. Сповнений ненависті.

— Ти ніколи не була справжньою Хижак.

Я ледве змогла відкрити очі. Тіло більше не відчувала. Ні болю. Ні холоду. Нічого. Тільки кулон у долоні. Я навіть не пам’ятала, коли стиснула його пальцями.

— Помиляєшся…

Мій голос був лише шепотом.

— Я просто була тією…