Розділ 53

Марія

Дверцята чорного позашляховика тихо зачинилися за моєю спиною.

Клац.

Звук видався надто гучним. Наче поставив крапку.

Я повільно відкинулася на спинку сидіння. Запах дорогої шкіри. Темне тоноване скло. Перегородка між водієм і салоном. Бронювання.

Не бронеавтомобіль військового класу. Але достатньо, щоб витримати автоматну чергу.

Я мовчки ковзнула поглядом по салону. Двоє чоловіків. Один навпроти. Другий праворуч. Обидва озброєні. Кобури приховані під піджаками. Правий шульга. Лівий легко кульгає на праву ногу. Але обидва професіонали. Жодного зайвого руху. Автомобіль плавно рушив.

Я дивилася у вікно. Світлофор. Праворуч. Міст. Два кільця. Залізничний переїзд.

Через двадцять хвилин ми звернули на незнайому дорогу. Я машинально рахувала повороти.

Раз.

Два.

Три.

Чотири.

— Не варто.

Спокійний голос чоловіка навпроти змусив мене перевести на нього погляд.

— Що саме?

— Запам’ятовувати маршрут.

Я ледь усміхнулася своєю хижою усмішкою.

— Ох, трохи пізновато.

Його губи ледь сіпнулися.

— Уже запам’ятали?

— Частково.

— Даремно забиваєте собі цим голову. Це нічого не дасть.

— Побачимо.

Він більше нічого не сказав.

Я ж повільно опустила долоню на коліна.

Кулон холодив шкіру під блузкою.

Іншою рукою я  непомітно торкнулася його кінчиками пальців.

«Я знала, що так буде.»

Дивно. Страху не було. Була тільки одна думка.

Тільки б вони не зачепили моїх…

Перед очима відразу сплив сьогоднішній погляд Романа.

“Мені здається, ти прощаєшся…”

Я заплющила очі всього на секунду.

Пробач…

Пробачте всі…

⸻

Автомобіль їхав майже годину. Місто давно залишилося позаду. Асфальт змінився ідеально рівною дорогою. Потім — високий кам’яний паркан. Камери. Тепловізори. Озброєна охорона. Ворота відчинилися ще до того, як ми під’їхали. Цікаво. Нас уже чекали. Позашляховик плавно заїхав усередину. Я дивилася вперед.

І…

Мимоволі завмерла. Я очікувала побачити покинуту базу. Склад. Підземний бункер. Щось схоже на лігво злочинця. Натомість переді мною постав величезний маєток. Швидше… Палац. Білий камінь. Колони. Фонтани. Ідеально підстрижені дерева. Сад з альтанками. Тиша. Настільки бездоганна, що ставало не по собі. Я аж пирхнула, це що мене запросили в гості?

— Приїхали.

Дверцята відчинилися. Я вийшла сама. Жоден із чоловіків навіть не спробував мене взяти за руку. Наче знав. Я не втечу. Не зараз. Не тоді, коли кожен мій необережний рух може коштувати життя тим, кого я люблю. Я зробила лише кілька кроків. Двері будинку повільно відчинилися. І назустріч мені вийшов чоловік. Високий. Спортивної статури. Хижий погляд темних темнющих очей. Сивина лише торкнулася скронь. Темно-синій дорогий костюм. Біла сорочка з ростебнутими ґудзиками.

Годинник, вартість якого можна було порівняти з невеликим будинком. Спокійна постава. До біса  привабливий  чоловік.

Жодної охорони поруч. Ніби він узагалі нічого не боявся. Він уважно подивився мені в очі. Потім… усміхнувся.

— Нарешті ми познайомилися…

Невелика пауза.

— Маріє Дмитрівно Хижак.

Я навіть не кліпнула.

— Я б сказала, що приємно познайомитися.

Він трохи підняв брову.

— Але?

Я холодно всміхнулася.

— Це була б брехня.

Кутики його губ піднялися ще вище. Наче саме такої відповіді він і очікував.

— Чудово.

Він зробив крок убік, запрошуючи мене до будинку.

— Заходь. Попереду в нас… Дуже довга розмова.