Розділ 52

Роман

Кажуть, що найнебезпечніші люди — це ті, хто не залишає слідів.

Брехня.

Найнебезпечніші — ті, хто залишає їх рівно стільки, скільки сам хоче.
 

Дем’ян Змієвський.
 

Я дивився на його фотографію вже, мабуть, хвилин десять.

П’ятдесят із хвостиком. Сивина на скронях. Дорогий костюм. Спокійна усмішка людини, яка звикла керувати не десятками, а тисячами людей.

Для більшості світу він був благодійником. Мільярдером. Інвестором.

Власником міжнародних логістичних компаній, будівельних холдингів і благодійних фондів.

Люди аплодували йому на економічних форумах. Політики тиснули йому руку. Його фотографії друкували на обкладинках бізнес-журналів. Красивий фасад.
 

Я знав, що ховається за ним.

Наркотрафік. Контрабанда зброї. Відмивання грошей. Підкуп суддів. Замовні вбивства.

Людина, яка десятиліттями будувала імперію не лише на грошах, а й на страху.

Я відкинувся на спинку крісла й потер очі.

Останній місяць я майже не спав.

Поки Марія думала, що я займаюся лише будівництвом, мої люди перекопували землю під самим Дем’яном. Ми знайшли три склади зі зброєю. Перекрили кілька маршрутів його наркотрафіку. Зірвали дві великі поставки. Вийшли на кількох його фінансистів. І навіть дістали список людей, яких він роками купував. Але цього було недостатньо.

Недостатньо, щоб дістати його самого.

Я відкрив іншу теку.

На першій сторінці — фотографія Дмитра Хижака.

Під нею ще одна.

Дем’ян Змієвський.

Старе фото. Обоє молодші років на двадцять. Стоять поруч. Усміхаються. Партнери. Так, вони працювали разом. Колись. Були друзями.  Потім усе розвалилося. Хижак загинув. Дем’ян зник із поля зору на кілька років, а коли повернувся — уже став майже недосяжним.

Я повільно перегорнув наступну сторінку.

Даніяр Данилевський. Відомий хірург. Єдиний підтверджений зв’язок між ним і Дем’яном — складна операція понад двадцять років тому.

Одна операція. Один пацієнт. І все.

Я вже кілька тижнів крутив цю інформацію з різних боків. І щоразу впирався в глуху стіну. Щось не сходилося.

Якщо Дем’ян мстився Дмитру Хижаку — до чого тут Марія?

Якщо справа була в Даніярові — навіщо тоді стежити саме за нею? Чому не за ним?

Я повільно провів долонею по обличчю.

— Чого тобі треба від неї?..

Запитання повисло в порожньому кабінеті. Без відповіді. Я зробив усе, що міг.

Лиса більше не знайшов би ніхто. Навіть Марія не знала, де він. І це було найкращим рішенням.

Біля будинку Данилевських цілодобово працювали мої люди. Непомітно. Без форми. Без зайвих очей.

Так само, як біля Кирила. Миколи. Її друзів. Навіть біля ресторану Дена.

Марія ніколи б цього не схвалила. Сказала б, що я перегинаю. Що це параноя. Можливо. Але я занадто добре знав, що таке втрачати людей. І більше не збирався цього допустити.

Особливо, якщо йшлося про неї.

Я перевів погляд на телефон, що лежав на столі. На заставці була фотографія, яку вона навіть не знала, що я зробив. Марія. Стоїть біля кухонного острова у моєму будинку. У руках дерев’яна лопатка. На носі — борошно. І дивиться на мене так, ніби зараз уб’є за те, що я знову сміюся. Я тоді ледве встиг сфотографувати цей момент. І досі не видалив.

Бо саме в той момент зрозумів одну дуже просту річ.

Усе, що було до неї, більше не мало значення.

Телефон задзвонив саме тоді, коли я переглядав черговий звіт. На екрані висвітилося: Даніяр. Я мимоволі всміхнувся.

Дивно, як швидко все змінилося.

Ще кілька місяців тому цей чоловік готовий був особисто закопати мене десь у лісі лише за те, що я підійшов до його доньки ближче, ніж на три метри.

Тепер же він телефонував мені без жодної причини. І, що найстрашніше… Мені це подобалося.

Я натиснув кнопку відповіді.

— Доброго дня, Даніяре.

— Романе…

Його голос одразу змусив мене випрямитися.

Щось було не так.

— Марія з тобою?

Я насупився.

— Ні. Я поїхав ще зранку.

Кілька секунд тиші.

— Вона не бере слухавку.

— Може, на переговорах?

— Уже три години.

Усередині щось неприємно стиснулося.

Я автоматично подивився на годинник.

Три години… Забагато. Для будь-кого. Але не для Марії. Вона могла забути поїсти. Могла працювати дванадцять годин поспіль. Могла не відповідати нікому. Але… Не батькові. Ніколи.

— Зачекайте хвилину.

Я відкрив додаток. Трекер автомобіля. Кілька секунд завантаження.І… Будинок. Її машина стояла вдома.

Я повільно випростався. Ні. Цього не могло бути. Марія ніколи не поїхала б у справах без машини. Особливо після всього.

— Даніяре, я перетелефоную через хвилину

Я одразу натиснув інший номер.

— Так, шеф.

— Де Марія?

— Після того, як ви виїхали, вона вийшла хвилин за двадцять.

— І?

— Викликала таксі.

…

Що?

Я мовчав.

— Чому ви її не супроводили?

— Вона сказала, що їде в офіс. Ми залишилися біля будинку, як ви наказували.

Я заплющив очі. Вона… Обійшла мене. Спеціально. Спеціально залишила машину вдома. Спеціально поїхала на таксі. Щоб я не знайшов її через трекер. Перед очима раптом сплив ранок. Її погляд. Її усмішка. Те, як вона торкалася мене. Як дивилася. Наче…Запам’ятовувала.

“Мені дуже пощастило з тобою…”

“Я просто щаслива…”

“Все буде добре.”

Чорт…

— Роман?

Голос Даніяра повернув мене до реальності. Блін, я навіть не зрозумів як набрав його.

— Я їду до вас.

— Думаєш…

— Так.

Відповідаю ще до того, як він договорив.

— Вона щось приховала.

Я скинув виклик. Різко схопив ключі. Серце билося так сильно, що майже глушило думки. Ні. Ні, Мер. Тільки не це. Ну будь ласка…

⸻

До будинку Данилевських я доїхав за рекордний час. Автомобіль ще не встиг остаточно зупинитися, а я вже вискочив назовні. Двері будинку були відчинені. Усередині панувала тиша. Та сама…