Розділ 51

Марія

Я прокидаюся раніше. Як завжди. Звичка. Від неї не втекти навіть після майже безсонної ночі. У кімнаті ще напівтемрява. Крізь незашторене вікно пробиваються перші промені сонця. Я лежу нерухомо, боячись навіть поворухнутися.

Роман спить.

Я повертаю голову й просто дивлюся на нього. Дивно… Раніше я ніколи не розуміла як це  спостерігати за людьми, коли вони сплять. Мені це здавалося чимось надто особистим. Надто… беззахисним. А зараз не можу відвести погляду.

Уві сні він зовсім інший. Спокійний. Без тієї постійної впевненості, що читається в кожному русі.

Без звичної насмішки в кутиках губ. Просто чоловік. Мій чоловік… Я тихо всміхаюся власним думкам.

— От же ж Корвин… — ледве чутно шепочу.

Обережно простягаю руку. Пальці самі торкаються його волосся. Повільно проводжу ними по темних пасмах. Потім по щоці. Ледь відчутній щетині. По лінії щелепи. Він навіть не ворушиться. Я ковзаю пальцями нижче. До шиї. До ключиці. Туди, де під шкірою рівно б’ється серце.

Запам’ятати…

Чомусь саме це слово не відпускає мене весь ранок.

Запам’ятати його усмішку. Його голос. Його тепло. Його запах. Його.

Наче мозок уперто намагається зберегти кожну дрібницю.

Я тихо видихаю.

— Ти зараз пропалиш у мені дірку.

Я здригаюся. Зелені очі вже дивляться просто на мене. Сонні. Але неймовірно уважні.

— Не спиш?

Він усміхається.

— Уже ні.

Я пирхаю.

— Та ти шахрай.

— Чому?

— Прикинувся сплячим.

— Хотів подивитися, що ти робитимеш далі.

Я закочую очі.

— І що ж побачив?

— Те, чого раніше не було.

Його голос стає тихішим.

— Ти милувалася мною.

— Не вигадуй.

— Та невже?

Я мовчу. Бо сперечатися зараз безглуздо. Він усе бачив. Роман підсувається ближче. Його долоня лягає на мою талію.

— Щось сталося?

Я усміхаюся.

— Чому ти одразу шукаєш проблему?

— Бо ти вже хвилин п’ять дивишся на мене так, ніби бачиш уперше.

— Може, так і є.

— Мер…

— Що?

— Не лякай мене.

Я легенько торкаюся його носа пальцем.

— Ти занадто драматизуєш.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Він уважно вдивляється в мої очі. Так уважно, що мені на секунду хочеться відвернутися. Ні. Не можна. Я посміхаюсь та сама скорочую відстань між нами. Торкаюся губами його губ. Коротко. Ніжно. Відчуваю, як він усміхається просто в поцілунок.

— Ого…

— Ммм?

— Ти сьогодні підозріло лагідна.

— Не подобається?

— Подобається. Навіть занадто.

Він обіймає мене міцніше. Його очі потемніли та відблискують прям.

— Мені здається, я ще сплю. І це мені сниться сон. Найкращий сон в моєму житті.

Я тихо сміюся.

— І чому ж?

— Бо моя вперта трудоголічка сама мене цілує ще до кави.

— Може, я просто вирішила виправитися.

— Чогось не вірю.

— Чому?

— Бо ти це ти.

Я сміюся.

— Дуже вагомий аргумент.

— Найкращий.

Я дивлюся в його зелені очі. І раптом усвідомлюю, що можу дивитися так годинами. Без слів. Просто запам’ятовуючи кожну рису його обличчя. Кожен погляд. Кожну усмішку. Кожну секунду поруч із ним. Наче вони безцінні.

Роман навіть не думає мене відпускати. Щойно я намагаюся вилізти з ліжка, як сильна рука знову повертає мене назад.

— Корвин…

— М-м-м?

Він навіть очей не відкриває.

— Мені треба збиратися.

— Не треба.

— Треба.

— Ні.

Я тихо сміюся.

— Це так працює?

— Абсолютно.

Він лише міцніше притискає мене до себе.

— Я не відпускаю тебе.

— У мене робота.

— У мене теж.

— От бачиш.

— Саме тому сьогодні її не буде.

Я піднімаю голову й дивлюся на нього.

— Ти серйозно?

— Дуже.

— У тебе сьогодні зустріч із інвесторами.

— Перенесу.

— Корвин…

— Що?

— Ти сам два дні тому казав, що ця зустріч дуже важлива.

— Була важлива.

— А зараз?

Він відкриває очі. Зелені. Ще трішки сонні. І такі теплі, що в мене на мить збивається дихання.

— Зараз важливіша ти. Точніше від коли ти зʼявилась в моєму житті ти стала важливішою за все і всіх.

Я тихо фиркаю.

— Маніпулятор.

— Ага, це я.

— Безсовісний.

— Ага.

— Нахабний.

— Дуже.

— Самозакоханий.

Він задумався

— Інколи.

Я сміюся.

— Ти навіть не сперечаєшся?

— А навіщо? Це ж усе правда.

Я легенько б’ю його кулаком у груди.

— Неможливий.

Він ловить мою руку й залишає поцілунок на зап’ясті. Повільний. Теплий.

— Мер…

— М-м?

— Давай сьогодні зробимо собі вихідний.

Я дивлюся на нього. І вперше мені справді хочеться погодитися. Послати все до біса. Нехай світ горить. Нехай хоть три апокаліпсиса одночасно настане.

Так хочеться просто залишитися тут. З ним. Але реальність жорстока. Багато життів моїх дорогих людей залежить від мого бажання побути тут. Я важко видихаю.

— Не можу.

Він важко зітхає.

— Я так і знав.

— У мене купа всього.

— У мене теж. Але я готовий все послати.

— А я — ні.

Він дивиться на мене кілька секунд.

— Ти жахлива жінка

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— А я сприйняла як комплімент.

Він усміхається.

— Ти невиправна.

— Інакше було б нудно.

Я вже майже встаю, коли він знову бере мене за руку.

— Постривай.

— Ром…

— Просто хвилину.

Я повертаюся до нього. Він мовчки дивиться мені в очі. Так уважно, що мені стає незручно.

— Що?

— Нічого.

Я примружуюся.

— Ти зараз про щось думаєш.

— Думаю.

— І?

Він легенько проводить пальцями по моїй щоці.

— Мені останнім часом здається, що часу завжди мало.

Я усміхаюся.

— Це тому, що ми обоє трудоголіки.

— Можливо.

Його голос звучить тихо. Занадто тихо.

— А можливо… мені просто хочеться побути з тобою довше.