Розділ 50

Марія

Минуло майже чотири тижні. Чотири тижні, які промайнули так швидко, що я не помітила, коли закінчився один день і почався інший. Робота. Зустрічі. Документи. Підписані контракти. Десятки дзвінків. І ночі, які дедалі частіше закінчувалися не у моїй квартирі. А в будинку Романа. Я навіть не пам’ятаю моменту, коли перестала збирати сумку щоранку. Мої речі поступово перебралися до його шафи. Спочатку зубна щітка. Потім косметика. Потім кілька сорочок. Потім ще. Тепер я вже автоматично відкривала потрібну половину гардероба. І тільки іноді ловила себе на думці… «Коли це в біса сталося?»

Вечорами ми готували вечерю. Точніше… Я готувала. А Корвин робив вигляд, що допомагає.

— Я нарізав овочі.

— Романе.

— Що?

— Ти нарізав одну помідору

— Але ж нарізав.

Вранці він вперто не дозволяв мені їхати на роботу без сніданку.

— П’ять хвилин.

— Я запізнююсь.

— Неправда.

— Правда.

— Ні.

— Корвин.

— Марія.

Я важко зітхала. Він переможно усміхався. І ставив переді мною тарілку.

Найдивніше сталося не між нами. А між ним і моєю сім’єю. Одного разу я зайшла до вітальні й застала Романа за відеодзвінком.

— …та ні, Кір, це взагалі не так робиться…

Я завмерла. Кирило? Роман сперечався з моїм старшим братом так, ніби вони знайомі років десять. Микола влізав у розмову. Вони всі сміялися. Я тихенько сперлася плечем об одвірок і просто дивилася.

— О, Мер прийшла.

— Привіт, сестричко!

— Привіт.

Я переводжу погляд із екрана на Романа.

— Ви коли встигли так здружитися?

Кирило тільки фиркнув.

— Нормальний мужик.

— Дякую… здається, — відповів Роман.

Микола зареготав.

— Ми просто вирішили, що якщо ти вже його обрала, то назад дороги немає.
 

Мама взагалі поводилася так, ніби все життя чекала саме цього.

— Я ж казала…

— Мам.

— Що?

— Нічого ти не казала.

Вона загадково усміхнулася.

— Казала.

— Кому?

— Собі.

Я закотила очі.

— Знову починається.

Мама тільки поправила моє волосся.

— Доню…

Вона подивилася на мене так тепло, що я навіть перестала сперечатися.

— Мені здається, ти просто чекала саме такого чоловіка.

Я тихо засміялася.

— Мамо…

— Не перебивай.

Вона усміхнулася ще ширше.

— Деяких людей доля приводить одразу. А деяких…

Вона глянула у вікно.

— Змушує чекати. Щоб потім уже ніколи не відпускати.

Та вони всі просто подуріли. Як ще пояснити це?

Навіть Лис… Тобто Микита.

Коли я приїхала до лікарні через кілька днів… Його вже не було.

— Перепрошую?

Лікар лише посміхнувся.

— Його перевели.

— Куди?

— Не можу сказати.

Я навіть не встигла розізлитися. Бо знала відповідь. Корвин.

Увечері я мовчки подивилася на нього. Він навіть не зробив вигляду, що не розуміє.

— Не дивись так.

— Куди?

— Туди.

— Ти його перевіз?

Він спокійно кивнув.

— Так.

— І не сказав мені?

— Саме тому і не сказав.

— Корвин…

— Чим менше людей знають, тим довше він проживе.

Я відкрила рот. І… закрила. Бо він мав рацію. Бісив страшенно. Цей владний тиран якимось дивом просочився в моє життя й поводився так, ніби мав право вирішувати все за мене. Хотілося його побити. Прострелити коліно. Натравити на нього Морока. А іноді — все й одразу. Але… нічого з цього я не зробила. Бо, як не прикро це визнавати, він мав рацію.

Єдине, що не змінювалося… Банк. Я крутила схеми. Будувала маршрути. Відкидала їх. Знову будувала. І знову відкидала.  Я знаходила потрібних людей. Перевіряла варіант за варіантом. І щоразу впиралася в глухий кут. Жоден план не давав хоча б сімдесяти відсотків успіху. А я не любила плани, у яких було тридцять відсотків шансів померти.

Того вечора офіс майже спорожнів. На годиннику була дев’ята. Я вже втретє перечитувала один і той самий документ, коли телефон коротко завібрував. Незнайомий номер. Без тексту. Лише вкладення. Я відкрила.

Перше фото.

Ден.

Сміється біля свого ресторану

Друге.

Саманта.

Виходить із магазину.

Третє.

Мама й тато.

Сидять на терасі.

Четверте.

Кирило

Біля офісу.

П’яте.

Микола.

Шосте…

Моє серце пропустило удар.

Роман.

Будівельний майданчик.

Він стоїть, щось пояснюючи працівникам.

Фото зроблене здалеку.

Наче через приціл.

Я перегортаю далі.

Ще.

Ще.

Ще.

Усі.

Кожен, кого я люблю.

Жодного слова.

Жодної погрози.

Нічого.

Лише фотографії.

Я повільно кладу телефон на стіл. Пальці починають тремтіти. Він знайшов їх. Не випадково. Не навмання. Він показав мені, що знає. Кого потрібно вбивати.

Я заплющую очі.

Переді мною спливають слова Лиса.

“Він чекатиме, поки ти сама відкриєш двері.”

Я повільно вдихаю. Потім ще раз. Ні. Я більше не маю права чекати. Якщо він уже дивиться на них… Наступного разу це можуть бути не фотографії. Я закриваю ноутбук. Відсуваю всі документи. Відкидаюсь на спинку свого крісла. Рука тягнеться до кулона. Я торкаюся пальцями кулона. Холодний метал лягає в долоню.

— Пробач, тату…

Голос звучить тихо. Майже пошепки.

— Знаю, ти хотів для мене іншого життя. Хотів, щоб я просто жила. Щоб була щасливою.

Я заплющую очі.

— Але я вже одного разу втратила свою сім’ю.

Пауза.

— Другого разу цього не станеться.

Навіть якщо для цього мені доведеться віддати власне життя.