Розділ 49

Марія

Вже дві години я дивлюся на одну й ту саму схему. Точніше, не дивлюся. Свердлю її поглядом у надії, що вона сама почне зі мною розмовляти. На столі лежить план банку. Поряд — кілька маршрутів. Фотографії. Нотатки. І вже третя чашка кави. Я кручу ручку між пальцями й знову проводжу лінію. Ні. Це не працює. Якщо піду через центральний вхід — вони чекатимуть. Через службовий — ще очевидніше. Підкупити когось? Надто ризиковано. Попросити братів? Ні. Романа? Теж ні. Чим більше людей знають, тим більша ймовірність, що Головний отримає те, чого хоче, бляха я досі навіть незнаю імені його, і в Микити мала спитати але не встигла.

Я з силою кидаю ручку на стіл.

— Та чорт забирай…

Телефон починає дзвонити. Я навіть не дивлюся на екран.

— Так.

— Боже…

Я завмираю. Цей голос.

— Ден?

— Ну а хто ж?

Я відкидаюсь на спинку крісла.

— Ух, як новий ресторан? Чую що голос в тебе розслаблений, значить все йде добре.

— Так, все добре. Процес налаштований, ресторанчик функціонує.

— Це ти телефонуєш похвалитись?

І я просто посміхаюсь в телефон.

— Ха, і похвалитись і тому що сумував.

— От брехло. В тебе не було часу для сумування.

— Це правда.

Я посміхаюсь.

— Чого тобі?

На тому кінці стає підозріло тихо. І я вже знаю. Зараз буде якась дурня.

— Ми в Україні. Хочемо бачити тебе.

Я мовчу.

— Що?

— Ми прилетіли.

— Хто “ми”?

До останнього хочу відігнати те про що думаю. І чую

— Всі. Всією компанією. І дуже хочемо бачити тебе.

Я повільно закриваю очі. Ні. Ні. Ні.

— Ден…

— Уже домовились із Киром і Колею.

— Що?!

— Сьогодні ввечері всі збираємося.

— Ден, ви…

— І навіть не думай відмазуватись.

— Ти не…

— Ми нічого не хочемо чути.

— Ден…

— До вечора. Зустрічаємось у мене.

Він скидає виклик. Я ще секунд десять дивлюся на телефон. Потім кладу його на стіл. І тихо шепочу:

— Ідіоти…

Пауза.

— Мої ідіоти…

Посмішка сама з’являється на губах. І так само швидко зникає. Бо мозок уже малює зовсім іншу картину. Якщо вони тут… Вони теж у небезпеці. Ще один важіль. Ще один спосіб змусити мене зробити помилку.

— Чорт…

Я проводжу руками по обличчю.

Ну чому саме зараз? Телефон знову вібрує. Роман.

— Привіт.

— Як моя трудоголічка?

— Працює.

— Не перевтомлюйся.

— Спробую.

— У мене на вечір є план.

Я вже здогадуюсь.

— Ром…

— Ні, цього разу не викрадення.

Я усміхаюсь.

— Шкода.

— О, то тобі сподобалось?

— Нуууу було цікаво.

Він сміється.

— То що скажеш?

Я видихаю.

— Не вийде. Не сьогодні.

— Чому це? Ти типу мене відшиваєш?

— Все просто, друзі прилетіли.

Кілька секунд мовчання.

— То це ж чудово.

Я кліпаю.

— Що?

— Познайомиш нас

І це навіть не звучить як питання. Це проста констатація факту. Коли це сталось? Коли цей чоловік увірвався в моє життя і керує як хоче?

— Ні.

— Так.

— Романе…

— Я теж приїду.

— Ні.

— Так.

— Я хочу провести вечір із ними.

— А я хочу провести вечір із тобою.

Я закочую очі.

— Корвин…

— Уже навіть прізвище пішло.

— Не змінюй тему.

— Не змінюю.

Він сміється.

— Я візьму Каріма.

Я застогнала.

— І Міху.

— Господи…

— І його вагітну дружину.

Я опускаю голову на стіл.

— Ви всі змовилися? Ви мене всі доконаєте

— Саме так. Пора обʼєднувати компанії.

Я кілька секунд мовчу. Потім здаюсь.

— Добре.

— От і молодчинка моя.

— Але якщо Карім почне язиком молоти…

— О, він почне.

— То я за себе не ручаюсь.

— Він теж це знає.

Я мимоволі усміхаюсь.

— До вечора.

— До вечора, моя вперта.

Виклик завершується. Я відкладаю телефон. Дивлюсь на схеми. Потім на годинник. Сьогодні мені точно вже не вдасться думати про банк. І, мабуть… Вперше за довгий час це навіть добре.

⸻

Я вже знала, що цей вечір буде поганою ідеєю. Я просто не знала, наскільки. Домовились з Романом і його компанією зустрітись вже на місці.

Коли я заходжу у ресторан, де ми домовилися зустрітися, першими бачу братів. Кирило сидить за столом із тим самим виразом обличчя, ніби він зараз проводить допит. Микола спокійніший. Але я знаю його. Він просто чекає. Що вже з ними не так? Поруч із ними сидять мої друзі. Ден. Саманта. Кет. Макс із Кариною.

Я навіть не встигаю сказати привіт, бо Ден уже стоїть переді мною.

— Ти.

— Привіт тобі теж

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу тебе насварити.

— Уявляю.

— І як сильно хочу обійняти.

— Це вже краще.

Він стискає мене в обіймах. І на секунду я забуваю, що я в Україні. Небезпека. Я просто Мер, просто людина у своєму колі.

— Добре.

Голос Саманти змушує нас розійтися. Вона дивиться на мене. Потім на братів. Потім знову на мене.

— Ти справді нічого не збиралась нам розповідати?

Я відкриваю рот. І думаю якого біса, про що вона? Вона знає про небезпеку яка всім загрожує через мене? Я хмурюсь і відкриваю рота

— Я…

— Не починай

Кет киває.

— Вона вже придумала виправдання.

— Я не придумала.

— Мер

Я мовчу. Бо не розумію чого вони злі, ще й на мене. Я нічого не зробила. Ми всі спілкуємось щодня що не так.

Двері ресторану відчиняються. І я одразу знаю. Роман. Я навіть не дивлюся. Просто відчуваю. Він завжди так. Поруч. За ним заходять Карім і Міха. Міха тримає за руку свою дружину. Вона одразу посміхається мені.

— Я Еріка, дружина Михайла. Нарешті ми познайомилися.

— Рада бачити. Я також рада знайомству

— Міха багато про тебе розповідав.

Я переводжу на нього погляд і піднімаю брову

— Тільки хороше - каже Еріка