Розділ 48

Марія

Роман припарковується біля входу. Він не питає, чи я хочу, щоб він пішов зі мною. Просто виходить із машини. І я розумію — він уже вирішив. Хоча, хай поки так думає.

Ми йдемо коридором разом. Лікарня зустрічає мене запахом ліків і тишею. Дивно. Раніше я думала, що саме тиша означає спокій. А тепер знаю — іноді тиша передує найгіршим новинам. Біля палати Лиса я зупиняюсь. На секунду заплющую очі. Я не знаю, чому мені страшно. Можливо, тому що я відчуваю — після цієї розмови щось зміниться. Розвертаюся до Романа і беру його руку в свою. Його брови підіймають до гори.

— Ми йдемо в палату разом. Р-А-З-О-М

Тягне він то слово. Він що мої думки вміє читати? А хіба можна за такий проміжок часу вивчити людину? Хоча дивне питання бо я теж по його погляду, міміці можу розуміти його настрій та ніби читати слова в його очах.

— Ром, я прошу. Я маю поговорити з Лисом сама. Це важливо для мене. - і бачачи його похмурість і німе питання одразу додаю - Це не питання в довірі, це питання зовсім інше. Дай мені трохи часу на одинці з Лисом. 10 хвилин.

Секунда мовчання між нами і я додаю

— Будь ласка

— Ааааа ну як «будь ласка» то ти думаєш я тут калюжею розтечусь

— Ром, ти ж знаєш я дуже рідко про щось когось прошу. А тебе прям дуже прошу. Дай мені 10 хвилин.

І дивлюсь йому в очі навіть не моргаючи. І ще надіюсь що погляд мій благальний. Хоча я поняття не маю як він виглядає але надіюсь що в мене такий. Хах аж смішно від своїх думок. Головне не засміятись. Це ж правда справа не в довірі а справа в тому що Лис в розмові може говорити про батька. А якщо Роман дізнається хто я то ще більше наразиться на небезпеку. А цього допустити я не можу і не хочу.

Роман дає згоду з умовою що він вмикає таймер і через 10 хвилин він зайде а палату. Він коротко цілує мене і я заходжу в палату.

Лис сидить біля вікна. Він виглядає слабшим, ніж раніше. Але очі… Очі залишились ті самі. Ті, які бачили занадто багато. Коли він бачить мене, на його обличчі з’являється сумна посмішка.

— Принцесо…

Я завмираю.

Скільки років минуло, а це слово все ще звучить так, ніби повертає мене в минуле.

— Лис…

— Мені байдуже, скільки я тут пробуду.

— Лис…

— Ні.

Його голос стає твердішим.

— Я залишусь тут, поки все не стане тихо.

Він дивиться прямо на мене.

— Я маю тобі сказати те, що мав сказати багато років тому. Але я до останнього не вірив що вони будуть тебе шукати.

У палаті стає тихо.

— Про що ти?

Лис робить глибокий вдих.

— Про Головного.

Моє тіло напружується. Це ім’я. Це слово. Воно завжди було навколо мене. Але ніхто ніколи не говорив правди.

— Він був не просто ворогом твого батька.

Пауза.

— Він був найкращим другом твого батька і одночасно… закоханий у твою матір.

Я завмираю.

— Що?

Лис дивиться у вікно. Наче бачить не лікарняну палату. А минуле.

— Вони разом вели справи і разом проводили вільний час. І разом вони познайомились з Даніелою. Ну і відповідно двоє втратили голову. Твоя матір була ангелом. Вона була настільки світла що поруч навіть найчорніша темрява просвічувалась світлом. Між чоловіками була а-ля дружня домовленість що вони залишають вибір за дівчиною. Твоя матір обрала Дмитра. Через певний час вони одружились і потім ще через час народилась ти. Твій батько захотів вийти з всього кримінального, але… Друг твого батька не стримав свого слова, і не сприймав вибір твоєї матері. А після твого народження він остаточно зʼїхав з котушок. Він придумував план як прибрати Дмитра на стрілках, не вийшло.  Спочатку були різні замахи на життя Дмитра. Ти певне не памʼятаєш цього але за місяць чи два до вбиства тебе намагались викрасти, твій батько це передбачив. Після цього «друг» вже діяв відкрито. Він вбив собі в голову що Дмитро це перешкода до серця Даніели. Доречі зараз одна з причин його полювання на тебе це те що він вважає тебе винною в смерті Даніели.

— Ти серйозно? Що це за Санта Барбара на мінімалках? І звідки в тебе ця інформація? Тебе ж в той період часу не було коло мого батька.

— Це не дибільне кіно, це життя. Вбивають і за менше. А твоя мати була особливою. Вона була єдиною людиною хто в двох друзів на вбачав монстрів. Плюс до жінки-ангела додавалась влада, ще більше, беззаперечна влада. І знаю я це бо про це мені сказав твій батько. На жаль він пізно зрозумів що його найкращий друг виявився двуликим. І саме це його зламало. Коли дізнався істинну то часу щоб вас захистити не залишилось.

Спогад Лиса

— Дмитре, ти розумієш, що вона ніколи не буде в безпеці? — тихо сказав я.

Ми стояли у моєму старому будинку. За вікном падав сніг.

— Моя дочка має  залишитися живою, щоб мені це не вартувало — сказав Дмитро.

Я дивився на нього.

— Ти знаєш, що вони прийдуть?

Він кивнув.

— Знаю. Лише незнаю коли, хоча відчуваю що скоро.

— Коли ти вже знаєш ворога в лице хіба не можемо все обіграти?

— Ох, Лисе, ти такий молодий і вибуховий. Він підбурив багатьох. Точніше майже всіх - криво усміхнувся Дмитро. - Те що я захотів завʼязати лише допомогло всім обʼєднатись. Вони відчули що я слабкий. Вони хотять забрати все що належить мені. Але мені похрену на гроші, нерухомість і все інше. Для мене саме головне і саме цінне моя сімʼя. Даніела і Марія. Вони не дадуть виїхати за кордон дівчатам, а я не сцикло яке тікає. І я максимально захищу дівчат, особливо донечку.

Він подивився на мене. І в його очах вперше не було сили. Там був страх. Не за себе. За неї.

— Мені не потрібно перемогти всіх, Лис.

Пауза.

— Мені потрібно, щоб хоча б вона вижила. Я маю забезпечити їй шанс на життя, щоб хоча б вони від неї відстали на певний час.

Я мовчав. А він продовжив:

— Пообіцяй мені.

— Що?

— Якщо зі мною щось станеться… якщо я не зможу бути поруч…Ти захистиш її.

Я не хотів давати цю обіцянку. Бо знав. Якщо Дмитро Хижак просить — значить, він уже знає, що може не повернутися.