Розділ 47

Марія

Я сиджу в офісі вже кілька годин. Офіс практично пустий, робочий час вже закінчився. Свого секретаря я відпустила. А в мене ще є робота. Переді мною документи, відкритий ноутбук, кілька схем і чашка давно холодної кави. Я навіть не помічаю, як проходить час. Останні дні були настільки насиченими, що коли навколо стає тихо — мозок сам починає шукати проблему. А проблем у мене вистачає. Лис. Банк. Вороги. Минуле, яке вперто не хоче залишатися в минулому.

Я переглядаю черговий файл, коли двері мого кабінету відчиняються. Без стуку. Я навіть не піднімаю голови.

— Якщо це  ти, Романе, то я зайнята.

Тиша. Занадто довга. Я піднімаю очі. І завмираю. Він стоїть біля дверей. У темній сорочці, з тією самою самовпевненою посмішкою, яка мене одночасно дратує і змушує усміхатись.

— Я бачу.

Я піднімаю брову.

— Що саме?

Він заходить всередину.

— Що ти знову забула, що існує життя поза роботою.

— Дуже смішно.

— Я стараюсь.

Я закриваю ноутбук.

— Що ти тут робиш?

Він підходить ближче.

— Викрадаю тебе.

Я дивлюсь на нього кілька секунд.

— Вибач. Що?

— Так і бути, вибачаю. Але ти все чула.

Я стомлено видихаю.

— Романе…

— Ні.

Він бере мою сумку зі столу.

— Сьогодні ти не начальниця. Не людина, яка вирішує проблеми всього світу.

Він дивиться мені в очі.

— Сьогодні ти просто Марія. Ні навіть не просто, а моя…Моя Марія.

І чомусь саме ці слова змушують мене замовкнути.

⸻

Я очікувала ресторан. Свічки. Людей. Можливо, якусь красиву вечерю. Можливо, навіть щось банально романтичне. Бо саме так, здається, проходять побачення. Хоча якщо чесно — я ніколи особливо не розуміла цього. Дівчата розповідали про квіти, ресторани, сюрпризи. Я тоді тільки закочувала очі й казала, що це нудно. Але зараз, коли Роман буквально викрав мене з роботи, я чомусь чекала саме цього. І тому, коли машина звернула на незнайому дорогу, я навіть зацікавилась. Можливо, це не буде нудно.

— Куди ми їдемо?

Роман тільки усміхається.

— Побачиш.

— Ти знаєш, що я не люблю сюрпризи.

— Здогадувався.

— І все одно робиш?

— Саме тому.

Я закочую очі, але посмішка сама з’являється сама.

⸻
 

Закрита база зустрічає нас тишею. Я виходжу з машини й оглядаюсь. Тут немає зайвих людей. Немає шуму. Лише вечірнє повітря і він поруч.

— Ти привіз мене на роботу?

— Ні.

Він підходить ближче. І його руки лягають на мої плечі.

— Я привіз тебе туди, де ти можеш хоча б кілька годин перестати все  контролювати.

Я дивлюсь на нього.

— Ти дуже багато про мене думаєш. Це лякає.

Він закидає голову і  регоче

— Так. Мене самого це лякає

І вмить з його обличчя сходить посмішка. Він стає серйозним.

— Ніхто незнає що нас чекає завтра. Тому хочу сьогоднішній вечір провести разом. Лише ти і я.

Вечір проходить зовсім не так, як я уявляла. Немає пафосу. Немає красивих промов. Є ми. Ми говоримо про дурниці. Він сміється, коли я вкотре доводжу, що моя кава краща. Я сміюся, коли він спеціально погоджується зі мною тільки для того, щоб мене дратувати.

— Ти зараз спеціально мене провокуєш.

— Ага.

— Навіщо?

Він нахиляється ближче.

— Бо мені подобається, коли ти жива.

Я завмираю. Бо він знову бачить більше, ніж я показую.

Пізніше ми виходимо на вулицю. Ніч прохолодна. Я стою поруч із ним, дивлячись у темряву. Його руки обіймають мене за талію.

— Знаєш…

— Що?

— Я не пам’ятаю, коли востаннє просто відпочивала.

Він дивиться на мене.

— Тоді будемо виправляти.

Я усміхаюсь.

— Ти завжди такий впевнений?

— В основному так.

Він робить паузу.

— Але з тобою я перетворююсь на якогось підлітка.

Я сміюся.

— Серйозно?

— Так. Ще трохи — і буду стояти під твоїм вікном із гітарою.

— Не дай Бог.

Він сміється.

— А ще зі стікаючою по підборіддю слиною.

Я штовхаю його в плече. І ми сміємось. Просто сміємось.

Ця ніч належить тільки нам. Без ворогів. Без секретів. Без минулого. Лише тепло його рук, його голос поруч і відчуття, що хоча б на один вечір мені не потрібно бути сильною. Я можу просто бути дівчиною яку обожнюють, якій не треба за щось боротися.

Я прокидаюсь раніше за нього. Спала я декілька годин. Стомлена але щаслива. Просто ранок - звичка. Режим. Але цього разу не поспішаю вставати. Просто лежу кілька хвилин і дивлюсь на нього. На диво спокійного. Розглядаю його обличчя.

— От це вже лякає…

Я посміхаюся

— Що саме? Що я розпатлана як відьма зранку?

— Твоє споглядання. Тут два варіанта в голові вимальовується ти або закохалась або хочеш мене завалити. Я ще не вирішив до якого варіанту належить твій погляд.

Я закочую очі і ігнорую його варіанти.

— Просто … просто хто б міг подумати…

Він прискіпливо дивиться в очі.

— Що?

— Що ти буваєш нормальним.

Око примружується.

— Я завжди нормальний.

— Ага, звичайно.

Він усміхається.

— Ти знову мене ображаєш зранку?

— Ні. Просто констатую факти.

Він притягує мене ближче.

— Нестерпна.

— Ти сам мене викрав.

— І не шкодую.

Ця моя дибіл на посмішка якогось біса не сходить з обличчя.

— Ти голодний? Я можу швиденько щось приготувати

Він опускає свій погляд на мої губи, сковтує, піднімає свої очі до моїх. А в нього вже не зелені вони. Там вже розширені зіниці і два вира. Хрипкий його голос за чіпляє мене за живе

— Голодний. Дуже. Відколи тебе зустрів ніяк насититись  не можу. З кожним разом мій апетит лише росте.

Я хочу сказати щось, але його губи накидаються на мої. Це грубий поцілунок, домінуючий. Я в повній його владі. Хоча якщо так подумати то я добровільно на це пішла.

⸻

Ми збираємось їхати назад у місто. Я вже думаю про роботу, коли телефон дзвонить. Лікар.  Я одразу відповідаю.