Розділ 46

Марія

Ми піднімаємось нагору. Роман заходить у ванну. Я хоче піти в іншу кімнату.

— Куди?

— Приймати душ.

— Так і я.

— Ну…

— Разом.

Я червонію напевно страшенно, бо такий жар приливає до обличчя. Роман дивиться  на мене та посміхається.

— Демониця злякалася?

— Я не злякалася.

— Тоді ходімо.

Ми багато сміємося.  Вода тепла. Він миє моє довге волосся, дуже ніжно проводить пальцями. Я вперше дозволяю комусь так про себе піклуватися.

Я легенько торкаюсь та проводжу пальчиками по його татуюваннях. Його дихання частішає. Запитую, що означають деякі з них. Роман коротко розповідає. Погляди зустрічаються.

Він запитує хрипко:

— Можна?

Я лише киваю. Він дуже ніжно цілує мене. При цьому сильніше стискаючи мою талію та втискає моє тіло в своє. Жар його тіла, його руки то на талії, то пестять мою спину. Поцілунок стає пристрашнішим, його рука закривається в моє мокре волосся і стискає його змушуючи мою голову закинути щоб ще більше поглибити поцілунок. Я плавлюсь від всього. Лише він і я. В голові паморочиться. Повітря катастрофічно не вистачає. Роман дозволяє мені вдихнути трохи кислороду, його груди шалено ходуном ходять від частого дихання. Він допомагає мені вийти з душу, сам витирає мене, просушує рушником моє волосся. Сам просто завязує  полотенце на свої стегна при цьому не перестає дивитись в мої очі. І тут він підхоплює мене на руки і несе в спальню. Я дивлюсь йому в очі і питаю:

— Ром, ти що плануєш тут спати? - запитально піднімаю брову

— Ага, прийдеться

— Прийдеться? Це ще чого прийдеться?

Я насуплююсь.

— Ну - тягне він - Безпека понад усе

— Корвин, ну ти неможливий. По перше я дуже сумніваюсь що мені щось загрожує в твоєму будинку. Охорона,  плюс Морок або в кімнаті або коло дверей в коридорі. По друге я якось до 25 років дожила без охоронця поруч.

— Ну от дивись піду я до себе а ти вночі будеш кричати як минулої ночі, а я з спросоння нічого не розумію, ще впаду десь щось зламаю. Хіба ти хочеш щоб я покалічився?

— Хм. Знаєш, якщо хочеш зі мною залишитись на ніч то так і скажи, не треба придумувати всякі дурниці, бо я впевнена що я ночами не кричу. - останнє я шепочу.

Його куточки губ здригаються в натяку на посмішку і він накидається на мої губи.

Наш спільний вечір переходить у першу близькість, яку ми проживаємо без поспіху, з великою довірою й ніжністю.

Я розплющую очі. Світанок. Я звикла прокидатись рано. Режим. На декілька секунд заплющую очі. Перетравлюю

Після такої ночі моє тіло ломить, відчуття ніби мене переїхав якийсь бульдозер. Хоча я ні про що не шкодую. Я б це повторила і не раз.  Роман ще спить. Я дивлюсь  на нього і усміхаюсь, бо я вмію розпізнати дихання людини, і він придурюється.

— Хто б міг подумати…

Він відкриває одне око.

— Що?

— Що ти так голосно сопеш.

— Я не сопу.

— Ще й як.

Він ловить мене за руку.

— Брехушка мала

Я сміюся. Він навалюється зверху утримує мої руки над головою і цілує.
 

Я приготувала сніданок. Точніше занадто пізній сніданок для мене, бо ми ніяк не могли вийти з спальні. І от ми сидимо за столом, прості розмови і тут  Роман запитує:

— Які плани на сьогодні?

— Спочатку лікарня. Потім робота.

— Разом.

— Ні.

Він відкладає чашку.

— Маріє.

— Романе.

— Ми вже проходили це.

— І ще пройдемо.

Він важко видихає.

— Ти ніколи нікого не слухаєш?

— Якщо мені починають наказувати — ні.

— Це не наказ.

— Саме наказ.

Пауза.

— Добре. Давай компроміс.

Я насторожуюсь.

— Який?

— Трекер у машину.

— Знову?

— Так.

— Я його знайду.

— Я полегшу тобі задачу. Ти будеш знати де він.

— Ти нестерпний.

— Зате спокійний.

Я  довго спопиляю  його  поглядом.  Потім закочую очі.

— Добре.

Він не відповів одразу. Лише подивився на мене так, ніби знав — для мене це «добре» було майже рівнозначне зізнанню але усміхнувся так задоволено.

— Це було майже добровільно.

— Не дратуй мене.

Паркуюсь коло лікарні. Вчора мені з самого ранку телефонував лікар Микити. Сказав що частково він приходив до тями, але навідатись категорично не дозволив. Тому сьогодні хоче того лікар чи ні але я мушу побачити Лиса. Але на щастя лікаря, він дозволяє навідатись, звичайно ж з умовою що ненадовго.

Я приходжу до палати Лиса. Він дуже слабкий. Здається схуд за ці дні. На обличчі синці. Шкіра ніби просвічується. Насилу відкриває очі.

— Принцесо…

Я сідаю поруч.

— Мовчи.

Він намагається посміхнутися.

— Не можу…я ж просив…

Ці слова йому даються так важко. Хриплий ледь живий голос бʼє по моїх нервах. Я стискаю його руку і тихо шепочу.

— Я б не змогла по іншому. І тихо сидіти не висовуватись це не про мене. Особливо…особливо коли це стосується рідних людей.

Ві злегка стискає мою руку у відповідь, але напевно для цього доклав багато сил. Прикриває очі на декілька секунд.

— Я вдячний тобі, але я злий на тебе за це. Ти не повинна була…я повинен…захищати тебе…дай мені декілька днів…і я…

Я помахом руки зупиняю його.

— Ти нічого нікому не винен. Але я дам тобі декілька днів…для…укріплення … і ти вже не в грі.

Його брови зсувається. В тьмяних очах зʼявляється відблиск злості і єдине

— Що?

Я дістаю телефон. Знаходжу потрібну інформацію і  показую новину.

“Знайдено тіло чоловіка, по попередніх даних та аналізах ДНК - відомий у кримінальних колах «Лис». Імʼя та прізвище невідомо.” Поряд фотографія двійника. Лис довго дивиться. Потім переводить погляд на мене.

— Ти…

— Тепер ти офіційно мертвий.

Я сказала це спокійно. Настільки спокійно, що він міг би подумати, ніби мені байдуже. Але він знав мене занадто добре. Знав, що коли я говорю таким голосом — я вже прийняла рішення і готова знищити весь світ, аби його виконати.