Розділ 45

Марія

Я завжди вважала, що дім — це місце. Будинок. Стіни. Запах. Люди. А зараз сиділа, підібгавши ноги під себе, на дивані в будинку Романа, закутана в його теплий плед, і ловила себе на думці, що вперше за дуже довгий час мені спокійно. Роман сидів поруч. Однією рукою обіймав мене за плечі, іншою тримав чашку кави. У каміні тихо потріскував вогонь. За панорамними вікнами вже давно стемніло.

— Про що задумалась? — тихо запитав він.

Я поклала голову йому на плече.

— Про те, що сьогодні був найдивніший день у моєму житті.

Він усміхнувся.

— Через знайомство з батьками?

Я тихенько засміялася.

— Через те, що ти добровільно поїхав знайомитися з моїм розлюченим татом.

— Я ж казав, що одну тебе не відпущу.

Я підняла голову.

— Ти дивний.

— Це комплімент?

— Поняття не маю

— Тоді приймаю як комплімент.

Я легко вдарила його кулачком у груди. Він одразу спіймав мою руку. Підніс до губ. Поцілував кінчики пальців. Підняв мій погляд до губ і очі його моментально потемніли. Він повільно схилився до них. Я відчувала теплий подих на своїх вустах. Він наче давав мені можливість відхилитись, але пізно я вже маю залежність. Сама дивуюсь як так вийшло. Я подаюсь йому назустріч. І цілую його. Це дуже ніжно, повільно, ніби ми через поцілунок дозволяємо один одному доторкнутись до душі.

Перша розриваю поцілунок, бо вже катастрофічно не вистачало кисню. Впираюсь лобом в його плече. І чую:

— Мер…

Його голос змінився. Я це одразу відчула.

— Можна поставити тобі одне питання?

Я насторожилася.

— Поставити можна, а от чи зможу дати відповідь, це питання.

Він кілька секунд мовчав. Наче підбирав слова.

— Скільки їх?

— Кого?

— Людей…

Його пальці міцніше переплелися з моїми.

— …яких ти називаєш своїми ворогами.

Усмішка сама зникла з мого обличчя. Я дивилася в одну точку. Довго. Дуже довго. Він мене не підганяв.

— Точно незнаю. Але скоріш за все багато.

Він мовчав. Чекав.

— Але це не просто вороги.

Я важко видихнула. Треба хоча б трішки відкрити йому завісу, щоб він розумів що йому загрожує небезпека поруч зі мною.

— Це люди, які багато років тому вирішили, що дитина теж може бути мішенню.

У кімнаті стало дуже тихо. Я відчула як він поруч заціпенів.

— Вони вбили моїх батьків…

Мій голос ледь здригнувся.

— …біологічних.

Роман обережно поклав долоню мені на спину. Він заплющив очі. Я побачила, як на його шиї напружилися жили. Він нічого не сказав. Але мені чомусь здалося, що якби зараз перед ним стояла хоча б одна людина з тих, про кого я говорила, вона б не вийшла звідси живою. Він відкрив рота щоб щось сказати але я не дала такої можливості, бо любий звук може мене перебити і я не зможу нічого сказати.

— А мене залишили живою.

Я криво усміхнулася.

— Інколи думаю, що дарма.

— Не кажи так!

Він сказав це різко. Навіть жорстко. Я здивовано подивилася на нього. Він дивився просто перед собою. Щелепи були стиснуті.

— Ніколи більше так не кажи!

Його голос був тихим. Але таким, що сперечатися зовсім не хотілося. Я лише кивнула.

— Вони були впевнені, що я нічого не пам’ятаю.

— А ти пам’ятаєш?

Я заплющила очі.

— На жаль.

Перед очима знову промайнув той будинок. Крики. Кров. Темрява. Я різко вдихнула. Роман одразу притиснув мене до себе.

— Не треба.

— Треба.

Я похитала головою.

— Якщо ти хочеш бути поруч зі мною… ти маєш знати хоча б частину.

Він мовчки кивнув.

— Я пам’ятаю чоловіків. Їхні голоси. Їхній сміх. Пам’ятаю запах бензину. Пам’ятаю холод підлоги. Пам’ятаю, як мене шукали. Як я ховалася. Як перестала плакати. Бо зрозуміла… Ніхто не прийде. Але їх обличчя я не памʼятаю, не памʼятаю хто вони і як часто були в нашому домі. Наче памʼять стерла з мізків лише інформацію про цих людей. Це дивно, але як є.

Я відчула, як Роман міцніше обійняв мене. Так сильно, ніби хотів закрити собою навіть ті спогади.

— Потім мене знайшов дядько.

Я усміхнулася вже тепліше.

— Даніяр. Він врятував мене. Маргарита теж. Вони не дали мені зламатися. Хоча я дуже старалася.

Роман тихо засміявся.

— У це я вірю.

Я штовхнула його ліктем.

— Не смійся.

— Не можу.

Ти навіть зараз примудряєшся жартувати.

— Інакше можна збожеволіти.

Він став серйозним.

— А зараз?

Я подивилася на нього.

— Зараз… я довгий час думала що мене ніхто не шукає. Пройшло стільки часу. Тай смисл? При тому що ми довго жили в Італії. Але почались дивні справи, я відчувала що за мною спостерігають. Моя сімʼя щоб захистити мене залишили привичне життя тут і переїхали до Італії. Батьки завжди були поруч, особливо в дитинстві. Тому я розуміла що я маю їх захистити від себе точніше від того що я за собою несу. Я підписала контракт з фірмою в Україні, і переїхала сюди. В мене був план. Але через пів року мого перебування тут моя люба сімʼя повністю переїхала за мною сюди. І це вони сказали коли я їх зустрічала в аеропорту. Тому по своєму плану я внесла корективи і працювала тихо але методично знаходити зачіпки, людей. Потім їх ліквідовувала. Але якось ні кінця ні краю не було. А зараз ці фото. Ці люди, які я навіть не розумію хто. І взагалі не розумію нащо їм я. От це мене вибило з колії. Бо думала що я знаю весь список, а виявилось що ні.

— Ти…

Він довго мовчав.

— Забирала чиєсь життя?

Я сумно посміхнулась

— Так. Я не пишаюся цим. Але й брехати тобі не буду. Мене вчили не лише стріляти. Мене вчили виживати. І якщо одного дня між життям моєї сім’ї та життям ворога доведеться обирати… Я навіть не вагатимуся.

Він уважно слухав.

— Але все це що я тобі розповідаю не дає тобі права десь закрити мене і зробити все самому. Бо це не спрацює. Це не твоя війна. І моя розповідь не означає, що я зупинюся.

Його погляд змінився.