Розділ 44

Марія

Ми вже поснідали. Перебрались  на диван. Я лиш хочу сісти Роман бере мене за руку і тягне на себе і я опиняюсь у нього на колінах. Він розпускає моє волосся і ніжно гладить. Схиляється до моєї шиї. Злегка цілує її і вдихає мій запах. Це щось дивовижне. Цей чоловік робить щось дивне зі мною. Це якась ейфорія. Я завжди думала, що закоханість — це красиві слова з книжок. Але зараз мені здавалося, ніби весь світ звузився до його рук, його запаху й тихого биття його серця під моєю щокою. Я подумала про закоханість. Ну все я влипла.

Ми багато цілуємось, сміємось, підколюємо одне одного.

Відчуття ніби так було завжди. Ніби ми знайомі вічність. Таке блаженство…

До Романа хтось зателефонував він підтягнув до себе ноут. Я хотіла відсторонитися але він не дозволив, але цей його погляд змусив мої мухи по тілу бігати в шаленій швидкості.

— Якщо ти й далі так дивитимешся, я не дам тобі спокійно працювати.

— Це і є мій план.

Я засміялась і мій погляд впав на телефон Романа і я різко завмерла.

— Чорт…

— Що?

— Телефон.

— що телефон?

— Він залишився вдома…Бісова памʼять

Роман подивився на мене з нерозумінням. А я з дуру почала заїкатися.

— Мама…Тато… Вони ж мене вб’ють…

Роман розреготався. Він реально реготав. А я розумію що добре хоть Лиса вдалось витягти, бо батьки мене просто завалять. Лише надіюсь що це буде швидко і без нотацій.

Роман не перестає сміятись і простягає мені свій телефон.

Я знаю на памʼять номер батька. Набираю цифри. Господи, в мене навіть руки спітніли. Бо в голові моїй фантазія малює тортури які будуть проводитись щодо мене. Я жахлива дочка! О, треба з цього почати розмову, може задобрю батька. Найкраще в моєму випадку це  якщо відповідь батька буде максимально короткою. Мені здається що навіть гудка повноцінного не було як чую в слухавці хрипле

— Алло

— Тату…

Кілька секунд мовчання.

— Додому!!

— Але…

— Зараз же! Додому!

І просто відключився. Ох, тон його і ця сталь в голосі. Щось мені підказує що мені просто гаплик буде.

А цей дурник регоче. Дивитись на моє обличчя і ще більше регоче.

—  Ой, маленька демониця боїться батьків. Ну що, поїхали?

І плескає мене по дупі.

— Куди?

— До твоїх батьків

— Що я тобі такого зробила що ти мене відправляєш на страту?

— Не перебільшуй. І я тебе не відправляю. Ми їдемо туди разом.

— Разом? Ні, ні і ще раз ні. Ти не побачиш моє падіння.

— Мені здавалось що в тебе хороша пам’ять, адже я сказав без мене ти і кроку не зробиш.

Він просто розсміявся і разом зі мною піднявся з дивана та поніс в кімнату передягатись.

⸻

Дорога пройшла в тумані, я нічого не бачила в вікні. Я лише обдумувала свою промову, як буду виправдовуватися перед батьками. Мені здалось що наша поїздка тривала декілька секунд. Роман весь час тримав мою руку і час від часу підносив її до своїх губ та цілував.

Не встигли ми підійти до дверей будинку, як двері відчинились. Батько. Він просто дивиться. Без криків. Показує рукою заходити в середину. Бляха, вся моя придумана промова просто випарувалися з голови. Батько дивиться декілька секунд на мене, а потім різко обіймає. Та так сильно, я гублюсь. А потім сильніше притискаюсь до батька. Ух, значить страта моя скасовується. І це лиш я це подумала, батько відсторонюється від мене схоплює мене за плечі.

— Божевільна дівчинка…

І тут відбувається містика, бо від теплого батькового погляді нічого не лишається. Очі батька стають  просто крижаними і злими. Ой, ой, зараз буде…

— Ти взагалі розумієш, що ми пережили?!

Його голос луною прокотився будинком. Позаду вже стояла мама. Очі заплакані. Дивлячись на маму так соромно мені стало. Тут виходить  Кирило і схрещує руки на грудях. За ним Микола, його щелепи були стиснуті так, що аж виступили вилиці.

— Телефон вдома! — продовжив Даніяр. — Двері зачинені! Тебе ніде немає! Жодного повідомлення! Ніхто незнає де ти поділась.

Я опустила голову.

— Я…

— Не “я”!

— Даніяр… — тихо прошепотіла Маргарита.

— Ні, Марго! Зараз я договорю!

Він зробив крок назад, ніби намагався заспокоїтися. Не вийшло.

— Ми з хлопцями поїхали до твоєї квартири.

Я підняла очі.

— Навіщо?

Кирило фиркнув.

— Серйозно питаєш?!

Боже, та брат у люті.

— Ми думали, що тобі стало погано. Що тебе викрали. Що ти лежиш без свідомості.

Микола вперше подав голос.

— Дзвонили хвилин сорок.

Ох, і цей злющий.

— Потім Кір сказав…

Кирило абсолютно спокійно закінчив:

— Виламуємо двері.

Я широко розплющила очі.

— Ви… що?!

— Виламали.

— Кір!

— Що “Кір”? Якщо треба — ще раз виламаю. І не одні.

— Це були нові двері!

Кирило фиркнув:

— Уже були.

Микола абсолютно серйозно:

— Були красивими

Кирило підхопив:

— Недовго. Нові купимо.

Я стояла ошелешена, бо якого чорта двері виламувати. Ми ж цивілізовані люди.

— Вони коштували…

— Куплю десять.

Марія безпорадно перевела погляд на батька.

— Ви справді їх…

— Так! — одночасно відповіли обидва брати.

Мама вже не стримувала сліз.

— Доню… ми ж мало не збожеволіли…

Вона швидко підійшла й міцно обійняла мене. А від сорому я зариласт носом у мамине волосся і вдихала цей запах який мене заспокоював з дитинства.

— Я вже думала… я стільки всього передумала…

— Мам…

— Я телефонувала тобі кожні п’ять хвилин…

— Пробач…

— Це все, що ти можеш сказати?

Я винувато кивнула. Я так робила в дитинстві і доречі тоді це спрацьовувало.

— Пробачте…

У цей момент Даніяр перевів погляд на Романа.

— А ви…

Запала тиша.

— Хто?

Я мало не вдавилася повітрям. Ох а цей момент я взагалі не продумала.

— Ми…Це…Ну…

Я відчула як багровіє моє обличчя.

— Ми знайомі…

Кирило пирхнув.