Розділ 43

Роман

Я прокинувся раніше за неї. Це було незвично. Раніше мій ранок починався з телефону, списку справ, переговорів і думок про те, кого потрібно знищити, обіграти або випередити. А сьогодні я просто лежав. І дивився на неї. Марія спала поруч, притулившись до мене так, ніби навіть уві сні не хотіла відпускати. Її волосся розсипалося по подушці, а обличчя було зовсім іншим. Не та жінка, яку боялися мої конкуренти. Не та, про яку шепотілися за спиною. Не холодний демон з поглядом, здатним змусити людину зізнатися у власних гріхах. Просто Марія.  Моя Марія. Моя. Моя дівчинка. Лише моя. Я не віддам її нікому. Навіть смерті. Я не думав, що колись зможу сказати це. Я завжди вважав, що кохання — це слабкість. Що люди прив’язуються, а потім втрачають. Мій дід навчив мене виживати. Світ навчив мене не довіряти. А вона просто прийшла. І зруйнувала всі мої правила. Це при тому що вона навіть цього не хотіла і спеціально нічого не робила. Найгірше було те, що я навіть не хотів ці правила  повертати.

Я обережно провів пальцями по її плечу. Вона ледь усміхнулася, не відкриваючи очей.

— Ти знову дивишся на мене.

Її голос був сонний. Я посміхнувся.

— А ти завжди знаєш?

— Тебе легко читати.

Я тихо засміявся.

— Серйозно? Мене?

Вона відкрила очі й подивилася на мене.

— Так. Коли справа не стосується бізнесу.

Це зачепило. Бо вона мала рацію. Усі бачили в мені холодного чоловіка, який завжди знає, що робить. А вона бачила те, що я ховав навіть від себе.

Тут вона примружилась і з усмішкою запитала:

— А ти взагалі що робиш в цій кімнаті. Засинала я без тебе.

Ох, от чогось я не очікував такого питання. І почав нести дурню.

—  Ти кричала

— Я? Кричала?

— Ну, мені так здалося.

— ?

— Ну мені здалося що ти кричала. Я прибіг. Наче все нормально. Але я такий стомлений був, ноги прям не рухались. Насилу доповз до ліжка і одразу заснув.

Її брови поповзли вверх і вона почала сміятись

— Ти професійно брешеш, Романе.

Якби вона знала, що я, чоловік, який міг брехати партнерам, конкурентам і навіть ворогам, ніколи не вмів брехати саме їй. Біля Марії будь-яка моя вигадка розсипалася за кілька секунд. Я дивився на неї і просто божеволів. Вона неймовірна. Я вчора переконався що ця дівчина в моєму серці. Коли три дні вона мене футболила. Точніше вона то відповідала але це було сухо і холодно. Я не розумів що відбувається. А коли вчора мені повідомили що вона на шаленій швидкості приїхала в лікарню - в мене ніби зупинилось серце. Я переживав кулі, вибухи, погрози. Але вперше в житті мене паралізував не страх за себе. Мене паралізував страх за неї.По дорозі до клініки Карім дізнався що вона привезла чоловіка. В якому вона стані він не дізнався. Або цей придурок просто хотів споглядати мої душевні муки. Я одразу зрозумів що вона знайшла Лиса. І це ще більше добило мене. Бо вона поперлась  сама. Без мене. Без охорони. Наче її життя нічого не варте. Якого чорта вона не взяла нікого з собою. Я лише заспокоївся коли побачив її, відчув її запах, та смак її губ. От це вже моя нова залежність. Раніше моєю залежністю була влада. Потім робота. Потім контроль. Тепер достатньо було одного її повідомлення, одного погляду чи усмішки, щоб мій світ перевернувся. І це лякало мене більше, ніж будь-який ворог. Я чітко усвідомив я не зможу її відпустити. Нехай вважає мене тираном, жахливим власником, але не зможу.

І от я споглядаю на прекрасне неземне створіння, любуюсь. І просто тихо шепочу їй:

— Я боюся, що одного дня прокинуся і зрозумію, що це був сон.

Її погляд став серйозним.

— Романе…

— Ні, дай сказати.

Я провів рукою по її волоссю.

— Я все життя щось будував. Компанії. Вплив. Ім’я. Але ніколи не думав, що мені буде потрібна просто людина поруч.

Вона мовчала.

— А потім з’явилася ти.

Марія ледь усміхнулася.

— І зіпсувала твоє ідеальне життя?

— Повністю.

Вона засміялася.

І цей звук став одним із моїх улюблених.

⸻

Я вийшов з душу і попрямував на низ.  На кухні пахло кавою. Я стояв біля дверей і просто дивився. Марія була босоніж, у моїй сорочці, зібравши волосся недбалим пучком. Вона готувала сніданок. Звичайний. Яєчня, тости, фрукти. Але для мене це було більше, ніж будь-яка дорога вечеря в ресторані. Бо я бачив те, чого ніхто не бачив. Дівчину, яка могла зруйнувати імперії, але зараз стояла біля плити й тихо наспівувала собі під ніс. Морок лежав біля її ніг. Мій пес. Той самий, який не підпускав ні до мене ні до себе нікого. А тепер він дивився на неї так, ніби вона завжди була частиною його світу. Я навіть не здивувався. Морок завжди відчував людей краще за мене. Він прийняв її раніше.

— Ти збираєшся ще довго стояти там і милуватися? — запитала вона, не повертаючись.

Я підійшов ближче.

— Так.

— Романе.

— Що?

Вона повернулася.

— Я просто готую сніданок.

Я нахилився ближче.

— Ні. Ти робиш щось набагато важливіше.

— Що саме?

Я торкнувся її талії.

— Ти створюєш місце, куди я хочу повертатися.

Я ніколи не думав, що звичайна кухня може здаватися дорожчою за всі мої пентхауси. Але там, де була вона, будь-яке місце ставало домом.

На секунду вона завмерла. А потім обійняла мене.

Перший поцілунок був ніжним. Другий — довшим. А потім щось змінилося. Між нами вже не було тієї обережності, яка була раніше. Ми більше не боялися показати, наскільки сильно тягнемося одне до одного. Я відчував її пальці на своїй шиї, її усмішку між поцілунками.

І раптом вона зупинилася.

— Романе…

Я одразу помітив зміну в її голосі.

— Що?

Вона відвела погляд. Для всіх вона була незламною. Але зараз переді мною стояла дівчина, яка боялася сказати щось важливе.

— Мені потрібно тобі дещо сказати.

Я взяв її руку. Поцілував її пальчики.

— Кажи.

Вона зробила вдих.

— У мене нікого не було.