Розділ 42

Марія

— Я.

Мій голос прозвучав тихо. Лікар перевів погляд із мене на Романа.

— Ви можете пройти зі мною.

Я зробила крок уперед, але Роман обережно торкнувся моєї долоні.

— Я буду поруч.

Я лише коротко кивнула. Сперечатись не було смислу.  Ми зайшли до невеликого кабінету. Лікар зняв маску й важко видихнув.

— Кулю ми дістали. Основну кровотечу зупинили. Найнебезпечніше було не саме поранення, а крововтрата.

Я відчула, як легені нарешті вперше за останню годину наповнилися повітрям. Живий. Він живий.

— Але…

Це слово змусило мене знову завмерти.

— Наступні двадцять чотири години будуть вирішальними.

— Які шанси в нього?

— Ми зробили все, що могли. Тепер усе залежить від його організму. Якщо він витримає цю ніч — шанси значно зростуть.

Мені не подобалося це “якщо”. Я ненавиділа слово “якщо”.

— Все що залежить від нас то ми  зробимо все можливе.

Лікар ще сказав що я можу йти додому. Я одразу відмовилась, бо не зможу тут залишити Лиса самого. Роман ще хотів якось випросити мене, але я навіть не дала йому сказати була категорична. Я буду тут. Він з лікарем лише кивнули.

Не пам’ятаю, як вийшла з кабінету. Ноги стали ватяними. Наче весь адреналін, який тримав мене останні години, просто зник. Світ почав трохи хитатися. І саме в цей момент я відчула теплі руки на своїй талії. Роман.

— Мер…

Я заплющила очі.

— Він житиме…

— Так.

— Він мусить.

— Так.

Я повільно повернула голову до нього. І з щирою усмішкою сказала

— Я знайшла його…

Він лише усміхнувся.

— Знаю.

— Я встигла…

— Знаю.

І тільки тепер… Я дозволила собі заплакати. Не те що я хотіла. Просто емоційний стан мій зашкалював. Це було  тихо. Без ридань. Просто сльози одна за одною котилися щоками. Роман нічого не говорив. Просто обійняв мене. Я вперлася лобом йому в груди. Чула рівне биття його серця. І вперше за ці три доби дозволила собі повірити, що тепер я не одна. Обійми були міцні, ніби він намагався втримати всі шматочки мене разом. І в цей момент мені було так добре, так спокійно.

⸻

Минуло близько години. Я сиділа в коридорі. У руках уже давно охолов паперовий стаканчик із кавою. Роман десь зник. Повернувся хвилин через десять. І поставив переді мною ще один стаканчик.

— Гаряча.

— Моя ж є.

— Ця без цукру.

Я підняла брову.

— Запам’ятав?

Він усміхнувся.

— Я багато чого запам’ятовую.

Я зробила маленький ковток. І лише зараз зрозуміла… Я страшенно втомилася. Наче не спала кілька років. Хоча чому наче, я й нормально не спала. Роман мовчки дивився на мене. Потім тихо сказав:

— Коли ти востаннє нормально їла?

Я насупилася.

— Не починай. Ти як мої батьки. А це їх улюблене і перше що вони мене питають коли або чують або бачать.

— Це не відповідь.

— Не пам’ятаю.

Він лише похитав головою.

— Зараз повернуся.

— Ром…

— Ні.

Він навіть не дав мені договорити.

— Сиди.

Через двадцять хвилин він повернувся з двома контейнерами.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Ти зараз змушуєш мене їсти в лікарні?

— Саме так.

— Я не хочу.

— Знаю.

— То навіщо?

Він сів поруч. Відкрив контейнер. Взяв виделку. Наколов маленький шматочок. І простягнув мені. Я мовчки дивилася на нього.

— Корвин…

— Відкривай рот.

Я засміялася.

— Корвин… ти зараз серйозно збираєшся мене годувати з рук?

— Так.

— Це вже якийсь новий рівень нахабства— Ні. Турботи.

— Дуже дивна турбота.

— Але працює.

Я закотила очі.

— Добре.

Він усміхнувся так, ніби виграв мільйон.

Через кілька хвилин я вже доїдала останній шматочок.

— Молодець.

— Не треба мене хвалити.

— Треба.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Бо ти ніколи не хвалиш себе сама.

Я завмерла. Він сказав це так просто. Наче це очевидно. Хотіла заперечити. Уже навіть відкрила рот. Але раптом зрозуміла… Мені нічого сказати. Бо він мав рацію. З роздумів мене вивів хриплий голос:

— Можна?

Я не одразу зрозуміла, про що він.

— Що?

Він кивнув на мою руку. Я мовчки простягнула її. Він переплів наші пальці. І просто сидів поруч. Без слів. Без пафосу. Без обіцянок. Час від часу він комусь писав в телефоні.  Я дивилася у велике вікно лікарні, за яким уже починав сіріти світанок.

— Красиво.

Тихо сказала я.

— Так.

Він дивився не у вікно. На мене.

— Що?

— Нічого.

— Брешеш.

Він усміхнувся.

— Просто подумав…

— Про що?

Він кілька секунд мовчав.

— Я дуже хочу одного дня побачити, як ти прокидаєшся без страху.

Я не знала, що відповісти. Бо вперше Хтось побажав мені не перемоги. Не помсти. Не сили. А спокою. У мене ніби щось боляче стиснулося всередині. Бо я навіть не пам’ятала, коли востаннє прокидалася без страху. Я сильніше стиснула його руку. І цього разу… Не відпустила.

Роман просто дивився на мене і тихенько сказав:

— Я залишу тут своїх людей, а тебе відвезу додому.

Я почала негативно махати головою

— Послухай, ти зараз нічим йому не допоможеш. А я залишу тут людей яким довіряю. І тобі треба поспати.

Я знову хотіла негативно махати головою, але Роман

— От уяви як йому буде якщо він завтра побачить тебе в такому стані. Він буде винити себе.

І я задумалась. І погодилась з умовою що це буде декілька годин, щоб помитись, поспати трішки, передягтись і назад. Я встала. Вже хотіла зробити крок. І одразу похитнулася. Роман лише тяжко зітхнув

— Я ж знав.

Наступної миті земля зникла з-під ніг.

— Корвин!

— Мовчи.

— Я сама…

— Ні.

— Я можу йти.

— Можеш.

Він усміхнувся.

— Але не будеш.

Роман посадив в свою машину, пристебнув, швидко перебіг і сів за кермо. І ми рушили. Очі почали злипатись. Повіки були такими важкими що я вирішили просто прикрити очі на хвилинку і…