Розділ 41

Марія

Минуло три дні після тієї ночі, коли Роман залишився в мене. За ці три дні я спала по кілька годин. Літри кави. Таблетки з кофеїном. Холодний розум. Ми з Романом не бачилися. Я майже ні з ким не бачилася. Він телефонував. Перший день — сім разів. Другий — чотири. Сьогодні лише один. Я відповідала коротко. Спокійно. Навмисно холодно. Не тому, що почуття зникли. Навпаки. Саме тому що вони з’явилися. А це погано, дуже, бо: «Якщо він залишиться поруч… його теж використають проти мене.» І тому я спеціально почала віддалятися. Роман це відчуває, але не розуміє чому. Але це не єдина причина чому так, у мене є важливіші справи.

Ще тієї ночі коли я не могла заснути і ловила себе на думках про спокій коло Романа, я почала переживати що з ним може щось трапитись, адже люди які полюють на мене нікуди не ділись. І я почала прокручувати в голові різні сценарії розвитку подій. От тоді я зрозуміла що не можу дати відповідь на всі «чому». Я багато чого незнаю, що мене бісить неймовірно. Але була деталь яку я точно могла провернути. Лис.

Ці дні я не сплю.  П’ю каву. Закидаюсь кофеїном в таблетованому форматі. Алкоголю нуль, мені потрібні мізки працюючі.  За ту ніч я продумала хронологію своїх дій. І одразу з ранку почала  чітко рухатись до мети. Зламувати старі сервери. Піднімати камери. Підкуповувати інформаторів. Перевіряти покинуті склади. Три довбаних доби. Сотні IP. Десятки камер. Тисячі записів.

Вирішила на хвилинку відволіктись. Пішла до кавової машини зробити  собі каву. Взяла своє американо сіла за стіл і подивилась на нічне місто. Нічні вогні мерехтіли, місто було таким тихим, за це люблю ніч. Мій погляд зачепився за старий ніж на підвіконні. Я на мить дозволила собі усміхнутись.

В далекому минулому:

— Не так.

Хлопчик легко вибив ніж із її руки.

— Ти занадто сильно стискаєш руків’я.

— Я ж маленька!

— Ні.

Він усміхнувся.

— Ти ж Принцеса. - і засміявся

Дівчинка надула губки і склала руки на грудях. Хлопчик присів коло неї щоб їхні очі були на одному рівні.

— Ну, пробач, пробач мене. Чуєш? Я не хотів тебе образити. Тимпаче що принцеси теж повинні вміти виживати.

Після цих слів він полоскотав дівчинку, а вона щирим дзвінким сміхом розсміялася. Вони метали ножі на швидкість, на влучність. Дівчинка любила проводити час з своїм другом. Після ігор хлопчик взяв дівчинку за руку і повів до її дому. Він знав що вона маленька і він несе за неї відповідальність. Дівчинка щось щебетала а потім стала серйозною і запитала в хлопчика:

— А як тебе звати?

Він нахилився.

— Це секрет.

Вона образилась.

— Ну скажи. Ну будь ласочка.

Вона склала ручки в прохальному жесті. Перед цими голубими оченятами ніхто не міг встояти і хлопчик не був виключенням. Він озирнувся навколо. Наче перевіряв, чи ніхто не чує. Потім нахилився зовсім близько, так близько, що вона відчула запах тютюну й морозного повітря.

— Але це великий секрет. Ніхто цього не повинен знати. Я можу тобі довіряти?Ти вмієш берегти секрети, принцесо?- Дівчинка округлила очі і почала кивати головою, що стверджувало «так». І хлопчик нахилившись до її вуха тихенько прошепотів - Микита.

— Красиве ім’я. Дуже. А чому тебе всі називають «Лис»? - це вона прошепотіла— Бо я тихенько всюди заходжу та беру або дізнаюсь те що мені треба. Плюс моє імʼя. Тобі читали казку таку?

Дівчинка на декілька секунд задумалась і її щира посмішка осяяла її обличчя.

— Але нікому. Памʼятаєш? Це дужа важливо.

— Чому?

— Бо іноді чим менше людей знають про тебе тим довше ти живеш.

Дівчинка не сильно зрозуміла цю фразу, але точно почула що ця таємниця збереже йому життя, тому вона прошепотіла:

— Обіцяю.

І  потягнула йому мізинчик, а хлопчик зачепив її мізинчик своїм. Це була їхня традиція, їхній жест обіцянки.

— Клятва.

⸻

Я різко розплющила очі. На губах сама собою з’явилася ледь помітна усмішка.

— Микита…

Тихо прошепотіла.

— Я ж обіцяла нікому не казати… і не скажу.

І тільки тепер зрозуміла, що за всі ці роки жодного разу не порушила ту дитячу клятву. Навіть у думках він для мене завжди залишався Лисом. А ім’я “Микита” я берегла так само, як тоді, коли маленькою дівчинкою щиро вірила, що одна обіцянка може захистити людину.

Допивши каву я знову поринула у світ камер, кодові переписки в закритих мережах. Три години позаду але нічого, знову нічого. Але я не звикла здаватись. Потерши очі я відкинулась на спинку дивана і заплющила на кілька хвилин очі.

П’ять років тому

Їй було двадцять. Вона прилетіла до України лише на три дні. Офіційно — допомогти батькові з документами. Насправді… Вона шукала лише одну людину. Лиса.

⸻

— Тут його немає.

Старий охоронець навіть не підняв очей.

— Уже третій місяць.

Марія мовчки поклала на стіл кілька купюр.

— Подумайте ще.

Чоловік важко зітхнув.

— Дівчинко…

— Не називайте мене так.

Він уважно подивився на неї.

— Він сам не хоче, щоб його знаходили.

— А якщо це важливо?

— Для нього це завжди важливо.

Марія стиснула зуби.

— Де він?

Охоронець мовчав майже хвилину.

Потім дуже тихо сказав:

— Старі ремонтні бокси на околиці. Але…

Він похитав головою.

— Краще не їдь.

Марія ще доклала декілька купюр і пішла.

Покинута промзона зустріла її запахом іржі та мокрого бетону. Навколо — жодної живої душі. Лише старі ангари. Вона повільно відчинила металеві двері. Скрип. Темрява.

— Лис…