Розділ 40

Марія

Поцілунок закінчився не тому, що ми цього хотіли. Просто повітря закінчилося. Я повільно відсторонилася й притулилася чолом до його плеча. У квартирі було тихо. Настільки тихо, що я чула його серце. Воно билося швидко. Майже так само, як моє.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Я сумно всміхнулася.

— Про те, що останні кілька днів перевернули все моє життя.

Він нічого не сказав. Лише сильніше стиснув мою долоню. І чомусь саме це зараз було важливішим за будь-які слова.

Я зробила ковток віскі.

— Знаєш…

Він підняв на мене очі.

— Я завжди думала, що найстрашніше — втратити пам’ять.

Посміхнулася без радості.

— А виявилося…

Я тихо видихнула.

— Набагато страшніше зрозуміти, що вона могла весь цей час брехати.

Роман повільно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Ти чогось не памʼятаєш?

— Мг, якісь моменти, якісь емоції, деяких людей, але це було в дитинстві.

— Хм, цікаво. Виходить частково твій мозок скрив від тебе якісь події? Але чому? Зазвичай таке стається від дуже жорсткого стресу. В тебе в дитинстві було таке? Тому твій батько йшов з професії на певний час?

В мене перехопило подих. Щось я дуже розслабилась поруч з ним. Тепер треба дієва легенда.

— Що за купа питань? Не було в мене ніякого стресу. Лікарі казали що мій мозок перевантажений тому таке відбулось - надіюсь він не сильно розбирається в медицині. — А батько йшов бо стомився, але потім стало нудно і він знову повернувся - не казати йому що батько дійсно йшов через мене. — Тому деколи моя памʼять підбрехує.

Я спеціально посміхнулась. Хоча його погляд був зацікавлений і показував що він то і не сильно повірив.

— Пам’ять не бреше.

— Що? - ну ніяк я прийти в себе не можу.

— Вона захищає.

Я довго дивилася на нього.

— А якщо я не хочу більше цього захисту?

Він мовчав. Його пальці ніжно провели по моїй щоці.

— Тоді ми відкриватимемо її поступово.

“Ми.” Він сказав саме “ми”. Не “ти”. Не “я”. І від цього всередині стало трохи тепліше.

⸻

Минуло ще хвилин сорок. Ми вже не говорили про Білого Вовка. Не говорили про Лиса. Не говорили про фотографії. Наче обидва інстинктивно розуміли, що сьогодні наші голови більше не витримають. Я сиділа, підібгавши ноги під себе. Моя голова лежала у Романа на плечі.  Він усе ще тримав мене за руку. І час від часу несвідомо погладжував великим пальцем мою долоню. Я впіймала себе на дивній думці. Мені було спокійно. По-справжньому. Такого зі мною давно не було.

— Ти голодна?

Раптом запитав він. Я фиркнула.

— Дуже романтичне питання.

— Це означає “так”?

— Це означає, що я згадала…

Я винувато посміхнулася.

— Що майже не їла останні два дні.

Він лише похитав головою.

— Зараз повернуся.

— Куди?

— На кухню.

— Ти готувати вмієш?

— Не недооцінюй мене.

Через двадцять хвилин він поставив переді мною тарілку з гарячою пастою. Я здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Серйозно.

Я скуштувала. І мимоволі посміхнулася.

— Смачно.

Він удавано самовдоволено усміхнувся.

— Я ж казав.

— Ой, Корвин, в мене сьогодні на диво нормальний настрій, але ти не звикай, бо таке буває рідко.

— Уже чув.

Я засміялася. І цього разу він не відводив очей. Дивився так… Наче ця усмішка була для нього найкращою нагородою. Його очі перетворились на два темних колодязя. Різким рухом він однією рукою схопив мене за потилицю інша лягла на талію. Одним рухом він притиснув мене до себе. Я не встигла нічого заперечити як його губи накрили мої. Це був вибух. Я ще ніколи не відчувала такого. Мене в цілому не цікавили стосунки, але можливо не було підходящої людини. Я перша перевага поцілунок, бо розуміла що таким темпом можна зайти далеко, а я поки не готова. Подивилась на годинник. Була майже друга година ночі.

— Тобі вже час.

Його брова злегка піднялась

— Ага.

Але не зробив жодного кроку до дверей. Я схрестила руки.

— Романе.

— Мм?

— Ти стоїш.

— Стою.

— І?

Він винувато усміхнувся.

— Не хочу їхати.

Я тихо видихнула.

— Чому?

Він відповів не одразу.

— Бо…

Його голос став зовсім тихим.

— Мені страшно залишати тебе саму.

Я опустила очі.

— Мені теж…

Ці слова зірвалися самі. Я навіть не встигла їх зупинити. Та в мене кисіль в мізках. Роман завмер.

— Що ти сказала?

Я заплющила очі. Бо свої слова назад забрати не можу ж.

— Що мені теж страшно.

Він завмер. Ніби боявся навіть поворухнутися. У його очах промайнуло щось зовсім нове. Не перемога. Не самовдоволення. Полегшення. Наче весь цей час він чекав лише цих трьох слів.

— Тоді…

— Дозволь мені залишитися.

Я довго мовчала. Раніше я б сказала “ні”. Без вагань. Без шансів. Але зараз… Я просто втомилася бути сильною.

— Добре.

Ледь чутно сказала я.

— Але тільки сьогодні.

Він усміхнувся. Так щиро, що в мене защеміло всередині. Він підійшов ближче.

— Обіцяю.

— Що саме?

— Що саме сьогодні ти виспишся.- і це він сказав з доволі хтивою посмішкою. Я ледь усміхнулася. Він нахилився і дуже легко торкнувся моїх губ. Ледь-ледь. Наче питав дозволу ще раз. Поцілунок вийшов ніжний. І лише після цього відступив.

Через десять хвилин я винесла йому ковдру.

— Диван.

Він театрально зітхнув.

— Жорстока жінка.

— Сам винен.

— Чим?

— Усім.

Він засміявся.

— Аргумент приймається.

Я вже збиралася піти в душ, коли почула:

— Мер.

Я озирнулася. Він дивився на мене зовсім інакше. Тепло. Майже беззахисно.

— Дякую.

— За що?

— За довіру.

Я мовчки кивнула. Але не можна показувати що мене це зацепило.

— Я в душ. Через хвилин 15 душ буде вільний.

Зачинила двері спальні. Притулилася до них спиною. І лише тепер зрозуміла… Що вперше за дуже довгий час засинатиму, знаючи, що за стіною є людина, якій небайдуже, чи прокинуся я вранці.