Розділ 39

Марія

Карім мовчки дивився, як я прибираю телефон.

— Він уже їде.

— Добре.

— Тільки… не вбийте один одного.

Я пирхнула.

— Не обіцяю.

Минуло кілька хвилин. Двері кав’ярні відчинилися. Роман навіть не озирнувся навколо. Його погляд одразу знайшов мене. Підійшов. Не привітався. Я мовчки простягнула телефон.

— Подивись.

Він взяв його. Одна секунда. Друга. Я побачила, як напружилася його щелепа. Він дуже повільно підняв на мене очі.

— Де ти це взяла?

— Не змінюй тему.

Я забрала телефон.

— Хто цей чоловік?

Він мовчав. Карім тихо відкашлявся.

— Я…

Роман навіть не повернувся до нього.

— Карім.

— Уже йду.

— Дякую.

Карім тільки важко зітхнув.

— Якщо ви після цього одружитеся, я вимагатиму компенсацію за моральну шкоду.

Я закотила очі.

— Йди вже.

Він підняв руки.

— Пішов.

І справді вийшов.

За столом залишилися тільки ми. Роман ще раз подивився на фотографію. Потім тихо сказав:

— Тут не місце.

— Чому?

— Бо те, що я скажу…

Він подивився мені просто в очі.

— Ти не повинна почути серед чужих людей.

— Куди?

— До тебе.

Я мовчки кивнула.

За двадцять хвилин. Квартира зустріла нас тишею. Я мовчки поставила на стіл пляшку віскі.

— Будеш?

— Сьогодні…

Він сумно усміхнувся.

— Думаю, треба.

Я налила нам по келиху. Ми сіли на диван. Не навпроти. Поруч. Між нами була відстань у кілька сантиметрів. Я поклала телефон з відкритою фотографією на журнальний столик. Роман навіть не дивився в ту сторону. Він дивився тільки на мене. Потім дуже обережно взяв мою долоню. Наче питав дозволу. Я не забрала руку. Його великий палець повільно погладжував мої пальці. Ніби сам заспокоювався від цього дотику. Мовчання затягнулося. Першим заговорив він.

— Після того, що зараз почуєш…

Він зробив ковток віскі.

— Ти можеш мене зненавидіти.

Я ледь усміхнулася.

— Це настільки страшно?

— Гірше.

Я уважно дивилася на нього.

— Романе…

— Мм?

— Я втомилася від того що ніхто не говорить правди.

Він заплющив очі. Ненадовго. Потім раптом нахилився до мене. Його долоня ковзнула до моєї щоки. І він поцілував мене. Повільно. Ніжно. Без жодного поспіху.

⸻

Роман

Я цілував її так, ніби запам’ятовував. Її запах. Її смак.  Тепло її шкіри. Ледь тремтячий подих. М’якість її губ. У голові крутилася тільки одна думка. “Можливо, це востаннє.” Якщо після моїх слів вона відвернеться… Якщо більше не захоче мене бачити… Я хоча б запам’ятаю цей момент. Запам’ятаю її поруч. Такою. Моєю. Хоча б ще кілька секунд. Коли я відсторонився… Мені було страшніше, ніж під час будь-якої перестрілки.

⸻

Марія

Я дивилася на нього.

— Тепер?

Тихо запитала.

— Тепер.

Він кивнув. Я зробила ковток віскі. Подивилася на фотографію.

— Добре. Почнемо потроху розплутувати цей клубок.

Я поклала палець на незнайомого чоловіка.

— Хто він?

Роман довго мовчав.

— Людина, яку всі називали Білим Вовком.

Я чекала продовження.

— Це його ім’я?

— Ні.

— Прізвище?

— Ні.

— Тоді що?

Роман повільно похитав головою.

— Це вирок. Його перестали називати на ім’я дуже давно.

— Чому?

Він дивився не на мене. На фотографію.

— Бо після того, що він зробив… люди перестали вимовляти його ім’я вголос.

— А чому Карім сказав, що не знає?

Роман ледь усміхнувся.

— Бо я попросив його мовчати.

— Він знає більше?

— Значно більше, ніж хотів би.

— А тато?

Роман важко видихнув.

— Даніяр колись урятував йому життя.

— І все?

— Ні.

— Тоді що ще?

— Саме цього я поки що сказати не можу.

У квартирі стало зовсім тихо. Я дивилася на фотографію. На чоловіка, якого десятиліттями ніби стирали з усіх архівів. Потім повільно повернула голову до Романа.

— Ти знав…

Він мовчки кивнув.

— Так.

— Увесь цей час?

— Так.

Я дивилася на нього ще кілька секунд. А потім… Нахилилася сама. І поцілувала його. Не тому, що все зрозуміла. Не тому, що пробачила. А тому… Що після почутої правди мені як ніколи потрібно було відчути, що хоч комусь у цьому хаосі я ще можу довіряти. Він відповів на мій поцілунок не одразу. Наче боявся повірити, що це справді відбувається. Лише за мить його долоня обережно торкнулася моєї щоки. Без поспіху. Без жадібності. Наче він боявся одним необережним рухом зруйнувати те крихке, що тільки-но народилося між нами.