Розділ 38

Марія

Вона з Кирилом виходить із кав’ярні після розмови про записку “Даніела померла не першою”. Вона вже збирається їхати додому або до офісу. У цей момент телефонує телефон. Невідомий номер. Я беру одразу і тут чую знайомий голос.

— Маріє… У мене… катастрофа.

— Карім?

— Так.

— Що сталося?

— Це… дуже особисте.

Я вже насторожуюсь.

— Кажи.

Карім театрально зітхає.

— Мені треба жіноча думка. Ми ж з тобою друзі!

— Ні, ми з тобою не друзі

— Що? Ні, ми з тобою друзі. Не вчиняй так зі мною. Я прошу! Мені потрібна допомога.

Він доконає навіть мертвого. І я розумію що простіше просто послухати і допомогти і нехай відчепиться.

— Щодо чого?

— Подарунка.

— …

— Для дівчини.

Я навіть забуває про власні проблеми.

— У тебе є дівчина?

— Ні.

— То який подарунок?

— От саме тому й треба допомога.

Прошу Каріма хвилинку повисіти на лінії та махаю Кіру що йду до машини своєї, а він мені пошепки говорить що хоче дещо перевірити. І звʼяжеться зі мною. Я дивлюсь йому в очі

— Братику, не роби нічого такого від чого можеш постраждати. Воно того не варте. Бережи себе.

Кір хмуриться

— Ти вкрала мою фразу яка призначалась для тебе. Я твій старший брат, моя задача тебе захистити. І мені просто пофігу що ти думаєш з цього приводу. Від свого я не відступлю

Ці речення він з люттю шипить мені в обличчя. І розвертається і йде. Я стою і закочую очі, бо ці чоловіки так люблять керувати. Ах, бляха, в мене ще один чоловік на звʼязку. Підношу телефон до вуха. Карім просить зустрітись і я погоджуюсь. Бо що? Правильно, він дістане мертвого.

Карім приїжджає до торгівельного центру. Я не люблю шопінг. Зазвичай я ходжу з мамою бо розумію що так вона хоче зі мною проводити час. Але шмаття я не часто купую, бо мені вистачає того що у мене є. А моя любов в одязі це взуття…ох…от там я пливу. Люблю  взуття.  От це моя слабкість. Але мої думки перериває Карім, бо він  всю дорогу поводиться максимально дивно. Водить мене по магазинах. І практично в кожному в нього купа питань. От прямо зараз ми в парфумерному:

— Якщо подарувати парфуми — це нормально?

— Ти знаєш її вподобання?

— Не впевнений

— Господи, ти навіть не знаєш її запахів.

— Ну добре, парфуми відпадають.

Через дві хвилини:

— А сережки?

— Вуха проколоті?

— Не знаю…

Я дивлюсь на нього.

— Ти хоч її бачив? Карім, лише чесно

— Ну…

— Карім.

— Один раз.

— …

— На фотографії.

Я починаю сміятися.

— Ти безнадійний.

Карім подумки: “Пробач, Романе… я стараюсь…”

⸻

Паралельно

Роман летить містом. Він уже знаходить зачіпку. Хтось забрав старий газетний архів буквально годину тому. Він починає розуміти, що їх випереджають буквально на крок.

⸻
 

Марія

— Карім.

— Що?

— Ти ж зараз просто тягнеш час?

Він завмирає.

— Ні…

— От ти брехло

— Ну може трошки.

— Це Корвин?

Карім важко видихає.

— Якщо чесно…

— Лише чесність

— Він сказав не відходити від тебе ні на метр.

Я лише закочую очі.

— Самовпевнений придурок.

Карім усміхається.

— Тут не сперечатимуся. Тому прошу тебе! Прям молю, побудь зі мною поки він не приїде. Будь ласка. І не вбивай мене. Це теж будь ласка. Якщо хочеш на комусь зігнати злість дочекайся Ромича. — А не можна було одразу це сказати, а не влаштовувати мені тортури з шопінгу.

Його очі округлились

— Хм, але всі дівчатка люблять шопінг

— Як бачиш не всі. Пішли краще попʼємо кави і може чогось солоденького зʼїмо, бо з тобою в мене вже рівень глюкози нижче нуля.

Я засміялась. Карім теж. Але я вдячна йому за цей час, бо ці години я забула про нависання проблем.

Коли ми вже пили каву мій телефон завібрував. Повідомлення від Кіра. «Це знайшлося в архіві разом із газетною вирізкою». І прикріплене фото

Я насупилася.

— Оригінал.

Я опустила очі. Та сама фотографія. Але… Не та. Я завмерла. Цього разу її ніхто не обрізав. І ніхто нічого не замальовував. Дмитро. Даніяр. Двоє чоловіків, яких я вже бачила. Я…Маленька. І…Я різко перестала дихати. Праворуч стояв ще один чоловік. Високий. У світлому пальті. Його рука лежала на моєму плечі. Я дивилася на його обличчя. Ні. Не пам’ятаю. Не знаю. Ніколи не бачила. Але… Чомусь саме від нього по спині пробіг холод.

Пишу Кіру

— Кіру… ти бачиш цього чоловіка? Його ж не було…

Брат відписує

— Саме тому я й скинув  тобі це.

Я ще раз перевела погляд на фотографію.

Усі попередні фото були обрізані так, щоб цього чоловіка не існувало. Наче його навмисно стерли з історії.

— Хто він?..

Питаю Кіра

— Поняття не маю. І згадок тут нуль. Інформацію підчистили.

І саме в цю мить я піднімаю очі на Каріма і аримружуюсь. Його очі округлюються і брови піднімаються доверху

— Ти казав що ми друзі. То допоможи своїй подрузі. Дай відповідь на одне питання.

— Ні. Ні, ні, ні. Я не зможу. Ну чого доля мені підкидає таких людей. Людей які не шкодують моє життя. А ти не хочеш запитати в Роми? А?

— Хм, та я ж думала ми друзі. Тимпаче Карім ти мені винен за сьогоднішнє катування.

Карім театрально вздихає

—  Ну що не зробиш заради друзів.

Його театральний вдих, секунда тиші і:

— Якщо мене сьогодні звільнять або вб’ють — це буде на твоїй совісті.

Я сміюся і відповідаю

— Не драматизуй.

Карім бурмоче:

— Я взагалі-то не драматизую… Я констатую факти.

Я закотивши очі  показую фотографію.

— Білий Вовк…?

Карім бере телефон. Спочатку дивиться байдуже. Потім…Завмирає. Посмішка повністю зникає. Він збільшує фотографію. Ще раз. І ще. Я одразу помічаю ці зміни.

— Карім…

Він мовчить.

— Ти його знаєш?

Карім повільно піднімає голову.