Розділ 37

Марія

Я прокинулася о сьомій ранку. Вперше за багато днів…Без жодного кошмару. Наче мозок вирішив: тепер боятися ніколи. Тепер треба діяти. Я заварила каву. Поставила ноутбук. Відкрила робочі теки та потрохи пробувала зануритись у роботу. Але мої думки були сконцентровані не на цифрах а на людині одній. Лис. Я відклала роботу та довго дивилася в одну точку на стіні. Я не можу змусити себе не думати про нього. Але питання саме лізе в голову і мій мозок підкидає різні сценарії розвитку подій.

— Живий.

Не питання. Наказ самій собі. Він живий. Я знайду його. Телефон коротко завібрував. Повідомлення від Кіра. “Я дещо знайшов.”.

⸻
 

Через сорок хвилин. Кір уже чекав мене в маленькій кав’ярні. На столі лежав файл з якимись документами.

— Що це?

Він відкрив її.

— Архів міської газети.

— І?

— Подивися на дату.

Дев’ятнадцять років тому. Я почала перегортати листки. Раптом…Знайоме фото. Та сама фотографія. Тільки… Повна. Не обрізана. І саме тоді я завмерла.

— Що…

На краю знімка була ще одна людина. Якої не було на фотографії, що отримала я. Обличчя навмисно закреслили чорним маркером. Я повільно підняла голову.

— Хтось спеціально обрізав фото…

Кір лише кивнув.

— А значить…

Я договорила сама.

— Мені показують тільки те, що хочуть.

⸻

Роман

— Вона вже почала- Карім забіг в кабінет і це було не питання, а просто факт

Я мовчки кивнув.

— І ти її вже не зупиниш.

— Ні.

— Підеш за нею?

Я подивився у вікно.

— Ні.

Карім здивувався.

— Справді?

— Якщо зараз піду…Вона перестане мені довіряти.

Карім усміхнувся.

— А якщо не підеш?

Я важко видихнув.

— Тоді вона може загинути.

У кабінеті запала тиша. Телефон коротко завібрував. Нове повідомлення. “Вона знайшла не ту фотографію.” Я перечитав текст двічі. Яка фотографія? В смислі не та? Блядь… Потім я різко підняв голову.

— Карім!

— Що?

— Набери Марію, наплети що в тебе до неї дуже важлива справа, прям життя і смерті. І їдь до неї. Придумуй що хочеш і як хочеш але будь з нею поки я не приїду.

— А ти?

— Я маю знайти того… Хто знає, що саме вона зараз тримає в руках.

— Ти знаєш де вона зараз?

— Ні, вона зняла трекер

Вже коли я вибігав з кабінету Карім мені в спину крикнув:

— От що я маю придумати? Та вона мене розкусить дуже швидко! І що? Вона мене просто ліквідує. Я це прям знаю. А я такий молодий. Ром, я не готовий сьогодні вмирати.

Я закотив очі бо цей придурок то говорити говорить але має щось придумати, бо знає що для мене це важливо.

⸻
 

Невідоме місце

Чоловік у кепці сидів за столом. Перед ним лежало кілька старих фотографій. Усі різні. Усі… З одного дня. Він усміхнувся.

— Вона вже побачила обрізану.

— Швидко вона

— їй допомагав Кирило Данилевський. Ліквідувати його?

Інший чоловік похитав головою.

— Поки ні.

— Трохи притормозити її?

Інший чоловік засміявся

— Ні, за нею цікаво спостерігати.

Він взяв в руки одну з фотографій. Дмитро. Даніяр. Двоє чоловіків. І… Жінка, обличчя якої було закреслене чорним чорнилом. Він повільно поклав фотографію назад.

— Спочатку вона повинна згадати…Ким була її мати насправді.

Другий чоловік здивовано підняв голову.

— Ви ж казали, що вона знає.

— Ні.

Повільна усмішка.

— Вона знає лише ту історію…

Він поклав фотографію назад.

— …яку їй дозволили пам’ятати.

⸻

Тим часом…

Марія

Я перегортала газетний архів ще раз. Раптом між сторінками щось випало. Маленький пожовклий клаптик паперу. Я підняла його. На ньому був лише один рядок, надрукований на старій друкарській машинці: “Даніела померла не першою.” Я завмерла.

— Що?..

Кір мовчки підсунувся ближче. Взяв аркуш із моїх рук і швидко пробігся поглядом по рядку. Його обличчя миттєво стало ще більш серйозним.

— Мер…

Я підняла на нього очі.

— Ти ж розумієш, що вони водять тебе за носа?

Я мовчала.

— Вони спеціально підкидають тобі шматки правди. Рівно стільки, скільки їм потрібно. Щоб ти сама шукала відповіді там, де вони хочуть.

Я стиснула папір у долоні.

— І що мені робити? Закрити очі й удавати, що нічого не відбувається?

— Ні.

Він похитав головою.

— Просто не ведися на їхню гру.

Його голос став тихішим.

— Ти дуже розумна. Набагато розумніша, ніж вони думають. Але пам’ятай одну річ…

Він поклав руку мені на плече.

— Тобі більше не вісім років.

Я відчула, як у грудях щось здригнулося.

— Ти не одна, Мер.

Він ледь усміхнувся.

— У тебе є ми. І цього разу ми зіграємо з ними в цю довбану гру разом.

Його погляд став холодним.

— І виграємо.

Я дивилася на брата ще кілька секунд. Я дуже люблю свою сім’ю. І ніколи не дозволю, щоб через мене хтось із них постраждав. Тому досить діяти так, як від мене чекають. Потрібно заспокоїтися. Потрібно думати. І…Потрібно змусити себе згадати. Бо всі ці фотографії, записки й натяки означали лише одне. Моя пам’ять… бреше.