Водяник

Існує повір'я, що не можна купатися то ловити рибу після бурі. Але ми були дітьми з освічених родин та вже мали піти у п'ятий клас. Звісно, у ніякі забобони ми не вірили. А ранок після бурі був таким спекотним, що купатися хотілося нестерпно. Тож я з двома друзями пішов на берег річки. Колись ця притока Дніпра розливалася навесні, заповнюючи всі зелені луки, а озера й стариці зливалися з Дніпром у єдине велике море, так що берегів не було видно. А ще тут було так багато риби, що її можна було ловити руками. Я цих часів не застав, бо в роки застою тут утворили Канівське море. Навіть нашу маленьку річку перегородили дамбою. Хоча вода стікала через решітку, береги стали болотистими й поросли очеретом. Час від часу рибалки вирубали очерет, щоб було куди поставити човни, а мілина, де вони рибалили, слугувала нам пляжем. Хоча вода і тхнула болотом, але була чистою, на відміну від Дніпра, де твань влітку плавала скрізь. Будь-хто, залізши у Дніпро, виходив весь покритий водоростями, як водяник.
Після бурі весь берег річки був вкритий водоростями, травою і дрібними мушлями. Мої друзі Сашко та Пашко, теж міські хлопці, як і я, довго топталися на місці, не наважуючись увійти в воду. Довгов'язий Сашко та коротун Пашко виглядали поряд, як пара телевізійних коміків, але всі звикли до того, що вони як нерозлийвода, завжди та всюди ходили разом. Я лише посміявся з їх нерішучості і з розбігу пірнув у річку. Виринув, відпльовуючись, і почув, як вони регочуть:
-    Мишку, ти, мабуть, в перукарні був? Яка в тебе розкішна чуприна, вся зелененька!
Я розізлився на кепкування, подумав жбурнути в них чимось і пірнув знову, шукаючи якийсь камінець на дні. Аж раптом мої руки намацали щось кругле і велике. Я схопив невідому річ і випірнув. Яке ж було моє здивування, коли побачив, що тримаю в руках великий глечик з двома ручками. Він був увесь вкритий темно-зеленою тванню і явно лежав на дні дуже давно. Хлопці, які вже очікували, що я в них жбурну чимось важким, притихли.
-    Дивіться, що я знайшов! Якийсь глечик!
Сашко з Пашком переглянулися.
-    Може, краще не чіпати те, що винесло після бурі? - засумнівався Сашко.
Я виліз на берег, зірвав жмутик трави й почав очищати глечик. З-під твані визирнули спіральні візерунки, вкриті чорною, білою та червоною фарбою. Я зачаровано провів по них пальцем.
-    Дарма ти взяв цей глечик. Може, він належить русалці чи водянику, - сказав Пашко.
-    Облиш! Які русалки з водяниками? Ми сучасні люди, в забобони не віримо. Цікаво, хто міг загубити цей глечик і скільки йому років?
-    Я таких ніколи не бачив, - сказав Пашко. - Мабуть, він дуже старий.
Я ще потер глечик травою і побачив якісь знаки.
-    О, дивіться, тут щось написано не по-нашому! - Сашко тицьнув на глечик.
Напис був коротеньким - усього шість символів, які дуже нагадували латинське письмо.
-    Треба показати вчителю, - запропонував я. - Він розбереться. А що там всередині?
Я намагався намацати кришку, але глечик був закритий лише товстою кіркою з болотяних водоростей. Нижні шари вже засохли і скам'яніли. Мабуть, якийсь час глечик лежав на березі.
-    Я б цього не робив. Не відкривай! - вигукнув Сашко. 
Але вже було пізно. Кришка вилетіла з легким звуком, наче корок з пляшки шампанського. 
-    Обережно! А раптом там джин! - попередив Пашко.
-    Ну якщо джин, то загадаю три бажання, - посміхнувся я.
Ми зазирнули всередину, але побачили лише смердючу жижу. Я виплеснув її на берег і промив глечик у чистій воді. Аж тут сталося щось дивне. Зі смердючої калюжі піднялися клуби прозорого диму. Їх було декілька, і вони віддалено нагадували людські обриси. Подув легкий вітерець, і цівки диму піднялися аж до верхівок дерев. Повіяло холодом, наче з морозильної камери. Я відчув, як мерзнуть пальці.
-    Мишку… дарма ти це зробив, - почув я переляканий голос Сашка.
-    Що це було? - спитав я.
-    Нічого доброго, - відповів Пашко. - Мені бабуся розповідала, що водяник у глечиках зберігає душі. Якщо випустити душу, буде біда.
-    Та що ти мелеш, які душі?- мої батьки були переконаними атеїстами й скептиками, мене виховали таким же. Я готовий був повірити навіть в НЛО чи снігову людину, але не в існування душі. - Це все дурні забобони, - заспокоїв я друзів.
Сашко і Пашко знову переглянулися.
-    Ми підемо додому!
-    А я піду до Аркадія Петровича. Він учитель історії і повинен знати, що це за глечик.
-    Іди хоч до чорта лисого, - сказав Сашко і сплюнув через ліве плече.
Пашко повторив його жест. Хлопці розвернулися і пішли, не оглядаючись. А я попрямував до вчителя. Він мешкав у просторому будинку на іншому краю села. Колись, ще в радянські часи, його прислали сюди за розподілом, і він тут так і залишився. Ігор Аркадійович тримався відлюдником, бо співрозмовників йому тут бракувало, а його друзями, як він сам казав, були книжки. Учитель дуже сумував за спілкуванням з учнями під час канікул, тож ми, міські хлопці, які приїжджали сюди на літо, були для нього єдиними співрозмовниками, поки сільські діти працювали на городах. Вдома в Ігоря Аркадійовича був цілий музей старовинних предметів побуту, які не були надто цінними, але зберігалися для наступних поколінь. Тому, тільки-но я переступив поріг, він одразу помітив глечик у моїх руках. Оглянувши знахідку, вчитель вигукнув:
-    Яка гарна репліка!
-    А що це?
-    Це копія старовинного предмета, яка дуже точно його повторює.
-    Що це за глечик? Я ніколи таких раніше не бачив.
-    О, такі глечики робили ще у пізній період Трипільської культури, перед самим її занепадом. У них зберігали зерно і ховали попіл померлих після спалення на вогнищі.
-    Тоді це не репліка. Подивіться всередину.
Ігор Аркадійович ще раз ретельно оглянув глечик.
-    Так, схоже, що тут був попіл, кістки та трохи зерен. Ти що, його помив?
-    Так, помив, бо він був дуже брудний і наповнений тванню.
-    Тобто ти витяг його з річки?
-    Так. Пірнув і знайшов на дні.
-    Мабуть, він потрапив у воду, коли розмило берег. Варто було б повідомити археологів у райцентрі. Досі тут не знаходили трипільських поселень або поховань. Треба буде ретельно дослідити пагорб біля берега. Що ти збираєшся робити з цим глечиком? Ти ж розумієш, яка це цінна річ? Бо цілих зразків трипільської кераміки збереглося небагато.
-    Ще не знаю, - зізнався я. - Мабуть, продам колекціонерам. Я давно хочу купити гірський велосипед, а не це одоробло, на якому я зараз їжджу.
Ігор Аркадійович зітхнув:
-    Звісно, можеш робити з ним, що хочеш, бо ти його знайшов. Але я радив би подумали і залишити його в мене, а я вже передам глечик до музею. Бо це цінний культурний і історичний спадок.
Я пообіцяв, що подумаю, і пішов додому, забравши глечик. Попри те, що в ньому могли зберігатися людські рештки, мені не хотілося з ним розлучатися. Дивні візерунки вабили мене, і мені здавалося, що глечик принесе мені вдачу. Я вирішив нічого не розповідати бабусі. Глечик тихенько сховав у сарайчику серед дров - все одно влітку майже не топили. Бабуся в той час була на городі й нічого не помітила. Звісно, вона одразу ж відправила мене прополоти буряки та на іншу нудну роботу. Ввечері я в доброму гуморі нарешті звільнився і пішов дивитися серіал "Горець" про Дункана МакЛауда. У вихідні показували зразу дві серії, тож я на дві години випав з реального світу. Навіть бурчання бабусі: "Знову свою дурницю дивишся" не псувало мені задоволення. Тут якраз серіал перервали на рекламу. Вона була дивною: показували фрагмент радянського мультика про летючий корабель, де водяник співає пісню, а потім показали унітаз і репліку: "Купуйте найкращу фінську сантехніку тільки у нас!"
Я ще не встиг відійти від культурного шоку, як на моє плече опустилася рука:
-    От іроди, вже унітази рекламують, совісті в них нема! - почув я голос бабці.
Я обернувся і помітив, що її обличчя бліде, а руки трясуться.
-    Мишку, хтось ходить по подвір'ю. Біля курника і сараю з дровами. Хотіла піти яєчка зібрати, а там хтось тупав у кущах. Я злякалася, швиденько додому забігла й зачинилася на всі замки.
-    Невже злодії залізли?
-    Та ні. Тузик би вже все село підняв на ноги, а він забився у будку і скавчить. Це якась нечиста сила з потайсвіту прийшла.
-    Бабусю, ти в таке віриш? Ти ж учителькою була!
-    Це ви у своєму міті живете, під носом нічого не бачите, - зі злістю випалила вона. - А я на природі все життя прожила, тому не кажи, у що мені вірити.
Тут ми почули, як хтось шкрябає з боку сарайчика. Ці звуки діяли на нерви, як залізо, яке дряпає по склу.
-    Може, то лисиця хоче курей вкрасти?
-    Та ні, собака б загавкав. І лисиця так голосно дерти не буде. Так само було, коли твій дід потонув тридцять років тому.
-    Ти не розказувала…
-    Та я багато чого не розказувала, бо за таке можна було в дурку потрапити.
-    Розкажи! Я нікому не скажу.
-    Ну добре. Дід твій потонув під час риболовлі, коли ще не було греблі та дамби, а річка була широкою. Він і четверо друзів рибалили в човні. Я була у школі, вела урок. Все було спокійно. Аж раптом у мене почали трястися руки і схопило серце. Я навіть не знала, що твій дід пішов рибалити з друзями - він мені не сказав, бо я його за це часто лаяла: вони там не так рибу ловили, як пиячили. Це був жовтень, доволі холодно. Запливли вони на середину, аж туди, де річка у Дніпро впадає. І тут почалася буря. Того разу один з друзів привіз з рибгоспу списані рибальські комбінезони. Ну вони їх наділи, сіли в човен і попливли. А бурею його перекинуло. Комбінезони були важкі і швидко набирали воду. Потонулу всі, крім Павла Терентича. 
-    Це той, хто тобі квіти носить?
-    Ага. Він колись хотів зі мною одружитися, але не склалося: твій дід був спритніший. Як Терентич розказував, коли він намагався випливти, то зачепився за корч, комбінезон порвався, і він зміг його зняти. А потів ніби якісь руки схопили його і дотягли до берега. Але я думаю, він підбріхує. Може, просто менше випив. От завжди попереджала твого діда, що горілка до добра не доведе.
-    А сама віриш у те, що розказував Терентич?
-    Не знаю. Він ніби ніколи не брехав. А, ось що ще згадала. Він розказував, що завжди перед риболовлею кидав окраєць хліба з сіллю у воду і казав: "Водянику, пригощайся". Друзі з нього сміялися. А коли він врятувався, то казав, що його водяник виштовхнув. І ніби навіть бачив його руку - зелену з перетинками, яка його штовхала. Але то, мабуть, з перепою. Я вірю в нечисту силу, але не у водяників.
-    Ти казала, що так само щось шкреблося, коли дід потонув...
-    Ага, так. Тоді твоя мала мама ховалася під столом, бо воно ще гучніше шкребло. І шкребло не в сараї, а по дверях хати, а вранці ми побачили мокрі сліди з тванню. Це мертвий дід приходив, хотів щось забрати.
-    Та ну, бабусю, це може вовк був!
-    Вовки такі сліди не залишають. А сліди були, як від рибальських чоботів.
-    Може, сусід якийсь випив і переплутав будинок?
-    Та ні. Була буря і сильний вітер. Усі сусіди вдома сиділи.
Нашу розмову перервали гучні удари по вхідних дверях дому:
"Гуп, гуп, гуп!" Наче хтось стукав ногою у двері. Та вже знайоме шкрябання по дереву.
І тут ми почули голос, глухий, басовитий:
- Деее? Де?! Де моє? Дай моє! Верни моє!!!
 
Бабуся зойкнула й перехрестилася. Мене затрусило. По спині побіг холодний піт. Я відчув важкість у грудях. Дихати було складно, як крізь вату, а серце закалатало, ніби відбійний молоток.
 
І знову: Гуп, гуп, гуп! Стукіт та шкрябання у вхідні двері.
- Онучку… Ховаємося! - бабуся схопила мене за руку і потягла до льоху.
 
У льосі ми просиділи всю ніч до світанку. Час від часу хтось стукав і шкрябав у двері і вікна. Ми самі не помітили, як під ранок заснули. Прокинулися, коли сонце вже було високо. Бабуся побігла годувати свиней і пасти корову, а мене відправила годувати курей та кролів. Я відволікся і не згадував про те, ще сталося вночі. Все це здавалося просто страшним сном. Але, коли я рвав траву для кролів, помітив біля ґанку мокрі сліди зі шматками водоростей. Отже, то був не сон. І що ж хотів нічний гість? Я намагався згадати його слова. Вимагав щось віддати…
Я так і не додумав, бо бабця покликала мене їсти. За сніданком вона розказала, що їй наснився покійний дід:
-    Ой, онучку, от що я згадала. Мені ж ото коли ми в льосі заснули, дід снився. Такий же молодий, як незадовго до смерті. Просив принести йому улюблений мундштук, а то йому гірко папіроси палити. Стільки років не снився, а тут наснився.
-    А що за мундштук?
-    Та був у нього улюблений такий, дерев'яний, з вишні вирізав. Завжди в нього папіроски встромляв і скрізь із собою носив. А в той день забув узяти. Я його зберігала, як пам'ять.
-    Може, це дух діда вночі приходив?
-    Може й так. Піду на могилку, йому віднесу.