Пролог

Андрій. Львів, листопад 2026

У мене на базі в кожної речі є своє місце.

Кабелі змотані через лікоть, як учив дядько Толя з СТО, коли мені було тринадцять: одна петля до себе, друга від себе, щоб не перекручувались і не запам'ятовували зайвого. Джеки дивляться в один бік. Мікрофони лежать у кофрі за номерами, від першого до дванадцятого, і на кожному шматочок жовтої ізострічки з цифрою, написаною моєю рукою. Пульт накритий чохлом. Над пультом полиця, на полиці три чашки: чорна Дем'янова з надколотою ручкою, зелена Мішина з написом «Не буди, я геній» і моя, біла, без нічого. Я так і не придумав, що на ній написати.

Хлопці кажуть, що в мене нав'язливий порядок. Міша якось перевісив мої навушники на інший гачок, щоб подивитися, скільки я протримаюсь. Я протримався чотири хвилини. Він засікав.

Я не ображаюсь. Порядок - це не хвороба. Порядок - це коли ти точно знаєш, де лежить те, що тобі знадобиться, і ніхто не прийде і не забере це, поки ти спиш.

Того четверга я прийшов о дев'ятій, хоча зустріч призначили на одинадцяту. Перевірив опалення: батареї ледь теплі, у Львові листопад завжди підкрадається знизу, від підлоги. Увімкнув обігрівач біля дивана. Протер пульт. Зробив собі бутерброд - житній хліб, масло, шинка, два кружальця огірка, не три, бо на третьому хліб уже не тримає форму, загорнув у серветку і поклав на край столу біля пульта. На потім. Мені подобається знати, що в мене є «потім».

О пів на одинадцяту приїхав Віталік, наш продюсер, з ноутбуком і обличчям людини, яка вже тричі за ранок пообіцяла комусь неможливе. Слідом за ним двоє від благодійного фонду: дівчина в окулярах і чоловік із папкою. Вони говорили про Львів, про травень, про зал на півтори тисячі місць, про реабілітаційні центри, про те, що Дем'ян, якщо встане на протез, вийде на сцену вперше після фронту. Я слухав і рахував у голові скільки ліній, скільки моніторів, скільки часу на саундчек, якщо Дем'яну доведеться сидіти.

- І ще промо, - сказав Віталік. - Фонд знайшов людину на бекстейдж і соцмережі. Вона найкраща з тих, кого ми дивилися. Трохи… - він пошукав слово, - енергійна. Але найкраща.

- Коли вона буде? - спитав я.

І тут я почув її раніше, ніж побачив.

Спершу щось гупнуло внизу, на сходах. Потім дитячий голос, високий і дуже задоволений, сказав: «Мам, тут пахне, як у тата в гаражі!» Інший голос, здається хлопчачий, серйозніший, відповів: «У тата не було гаража». Потім жіночий, швидкий, з хрипотою: 

«Марку, не зараз. Даринко, не лізь на поручні. Даринко! Я кому кажу!» - і ще одне гупання.

Двері відчинились ногою.

Першою влетіла дівчинка років восьми в жовтому дощовику, з рюкзаком у вигляді веселки. Вона зупинилась посеред бази, оглянула все - пульт, барабани, мої кофри, мої полиці, - і в її очах я побачив те, що бачив у Мішиних очах перед тим, як він перевішував мої навушники. Чистий науковий інтерес.

За нею зайшов хлопець, старший, років одинадцяти. Сумка з ноутбуком через плече, у руці сестрин шарф. Він привітався з усіма по черзі, мені кивнув окремо, як дорослий дорослому. І одразу став так, щоб бачити сестру.

А потім зайшла вона.

Я не одразу зрозумів, що бачу. Штатив, кільцева лампа, дві сумки, одна з яких явно була не її розміру, стаканчик кави в зубах - не в руці, а в зубах, за край, - і над усім цим мідна, коротко стрижена голова, їжаком, наче по ній провели долонею проти шерсті. Шкіряна куртка, надто легка для листопада. Кросівки в болоті.

Вона зробила два кроки, зачепилась ногою за кабель, за мій кабель, від обігрівача,  і полетіла вперед разом зі штативом, лампою і сумками.

Я встиг. Я завжди встигаю, це в мене з молодості, коли на концертах падали колонки, а падати їм було не можна. Одна моя рука перехопила її за лікоть, друга - стаканчик, який вона нарешті випустила з зубів. Кава хлюпнула мені на кросівок. Штатив упав. Лампа - ні.

Вона випрямилась, забрала в мене свій лікоть і подивилась на мене знизу вгору.

Очі в неї були сині. Не блакитні, як кажуть, щоб зробити комплімент, а сині, як полум'я газового пальника, коли його прикрутиш до мінімуму. Я чомусь подумав саме так. Про пальник.

- Дякую, - сказала вона. - Кабель у вас лежить на проході. Це небезпечно.

- Він лежить там уже рік, - сказав я.

- От і я кажу. Рік небезпеки. - Вона вже відвернулась і простягнула руку Віталікові. - Доброго дня, я Д…

Решту її імені з'їв гуркіт: Даринка саме зачепила рюкзаком стійку з тарілками. Я почув тільки перший звук. І мій мозок, який того ранку спав шість годин, послужливо підставив решту.

Диявол.

«Ну хоч чесно», - подумав я.

- …промо, бекстейдж, соцмережі, - договорила вона, коли тарілки затихли. - Це Марк, це Даринка, вони нічого не чіпатимуть.

Перші десять хвилин я ще сподівався. Я вірю в перші десять хвилин. Люди в незнайомому місці спершу обережні: сідають на край дивана, тримають руки при собі, питають, де можна повісити куртку.

Даринка не питала. Даринка знайшла пульт.

Я бачив, як вона до нього підходить. Бачив, як піднімає чохол, наче ковдру зі сплячого кота. Бачив, як її пальці, маленькі й абсолютно безстрашні, лягають на фейдери. Я встав. Я вже майже дійшов. І тут вона смикнула вгору одразу шість повзунків, і з моніторів над нашими головами вибухнув її власним сміхом, бо мікрофон, який я забув вимкнути після ранкової перевірки, стояв саме біля неї.

- Даринко! - сказала її мати, не повертаючи голови від Віталікового ноутбука. - Ми ж домовлялись.

- Ми домовлялись нічого не ламати, - відповіла Даринка з-під пульта. - Я не ламаю, я граю.

Я опустив повзунки. Поставив їх туди, де вони стояли. Я пам'ятаю кожен.

Тим часом Марк вирішив допомогти. Я бачив це по його обличчю: він відчув, що сестра накоїла, і, як чоловік, прийшов розгрібати. Він підняв з підлоги кабель і почав його змотувати. Навколо ліктя. Кільцями. Як садовий шланг.