ГЛАВА VI. “Коли всередині з’являється розкол”

Це починається не як рішення і не як усвідомлення, а як дивне відчуття втоми, яка не має одного джерела, ніби ти довго тримала щось у собі, але не можеш сказати що саме, і раптом це “щось” починає проявлятись у дрібницях, у тому як ти реагуєш повільніше, як довше думаєш перед відповіддю, як кожне слово ніби проходить внутрішній контроль перед тим, як бути сказаним, і іноді цей контроль не дозволяє йому вийти взагалі, і тоді знову з’являється мовчання, але тепер воно вже інше — важче, більш усвідомлене, ніби ти вже починаєш бачити, що з тобою відбувається, але ще не можеш це змінити, і поступово ти помічаєш, що починаєш дивитися на себе з боку, не як учасниця моменту, а як людина, яка ніби трохи втратила опору в собі, і це усвідомлення не приходить різко, воно повертається думкою знову і знову, що ти реагуєш не так, як відчуваєш, що між відчуттям і дією з’явився розрив, і цей розрив вже неможливо ігнорувати, бо він відчувається навіть у простих речах, у звичайних розмовах, де ти ще присутня, але вже не повністю вільна у своїй реакції, бо кожен імпульс проходить через перевірку — чи це доречно, чи це не зруйнує момент, чи це не створить дистанцію, і ця перевірка поступово забирає спонтанність, і те, що раніше було простим і очевидним, тепер стає складним: сказати “ні”, сказати “мені не підходить”, сказати “мені некомфортно”, бо між цими словами і голосом стоїть звичка утримувати себе, і ця звичка сильніша за перший імпульс, і навіть коли всередині є чітке відчуття, воно не завжди перетворюється на дію, бо одразу з’являється страх наслідку, страх втрати зв’язку, страх змінити атмосферу, і тому ти обираєш мовчання, яке спочатку здається способом зберегти спокій, але поступово стає способом не бути собою повністю, і саме в цей момент починається внутрішній розкол — між тим, що ти відчуваєш, і тим, що дозволяєш собі показати, і з часом цей розкол стає фоном твого стану, ти ніби постійно трохи напружена, трохи обережна, трохи не до кінця вільна у власній реакції, і навіть коли зовні нічого не відбувається, всередині залишається очікування, що знову доведеться себе стримати, і найнебезпечніше в цьому не сама втома, а те як швидко вона починає здаватися нормальною, як ти перестаєш помічати, що живеш у постійному внутрішньому контролі, і саме тоді змінюється не тільки поведінка, а й відчуття себе, тихо і глибоко, без одного моменту, який можна було б назвати початком.