ГЛАВА IV. “Коли межі вже не звучать вголос”

Є момент, коли ти вже не дивуєшся власній тиші, вона перестає бути випадковою і стає способом існування поруч із людиною, яка ще недавно здавалася близькою, ніби ти не зникла, але стала менш помітною навіть для самої себе, і спочатку це виглядає як спокій, як ніби ти просто стала обережнішою, менше говориш зайвого, менше реагуєш, менше створюєш напруги, але дуже швидко стає зрозуміло, що це не спокій, а постійне внутрішнє утримання себе, коли є моменти, де всередині все чітко, де з’являється коротке, просте “ні”, яке мало б бути природним, але воно не доходить до голосу, зупиняється десь між відчуттям і словами і там зависає, і кожного разу це трохи змінює тебе, бо ти починаєш жити не з того, що відчуваєш, а з того, що можна дозволити сказати, і цей розрив між внутрішнім і зовнішнім поступово стає звичним, навіть якщо зовні все виглядає нормально, і є моменти, коли щось сказане легко, ніби між іншим, але всередині залишає напруження, яке не проходить, не кричить, не вимагає реакції, але залишається як відчуття, що щось змістилось не на твою користь, і ти це помічаєш, але не завжди озвучуєш, бо вже формується нова логіка: якщо не сталося нічого “серйозного”, значить, можливо, не варто реагувати, і це “можливо” стає сумнівом до власних відчуттів, і з часом змінюється не ситуація, а твоя участь у ній, ти ніби залишаєшся всередині, але перестаєш бути повністю присутньою, бо частина уваги постійно зайнята тим, як краще відповісти, як не зламати момент, як не створити дистанцію, і поступово це “не зламати” стає важливішим за “сказати правду”, і з’являється ще одне відчуття — ніби твої реакції можуть бути зайвими, не неправильними, а зайвими, ніби вони створюють більше напруги, ніж варто, і тоді ти починаєш їх зменшувати, приглушувати, іноді взагалі не показувати, і саме тут змінюється головне — ти починаєш не захищати себе одразу, і це не виглядає як вибір проти себе, це виглядає як спосіб зберегти зв’язок, як спосіб не втратити те, що ще є, але поступово цей спосіб стає єдиним, і тоді “ні” вже не зникає повністю, воно просто перестає бути дією і залишається всередині як відчуття, яке ти знаєш, але не завжди дозволяєш собі показати, і найстрашніше в цьому не те, що тебе не чують, а те, що ти починаєш звикати не говорити.