ГЛАВА I. “Тиша, яка почала говорити замість мене”

Це починалось не як щось, що має зламати всередині, а як звичайна близькість, де здається, що можна довіряти і не рахувати кожен погляд чи слово, де здається, що ти поруч з людиною, яка не змусить тебе сумніватися в собі, але дуже швидко це відчуття почало змінюватись, і не різко, а так, ніби повітря стало трохи важчим і ти спочатку навіть не могла пояснити чому, просто в один момент з’явилось відчуття, що щось уже не так як було раніше, і ти почала це помічати в дрібницях, у тому як увага могла раптом піти в інший бік, як ніби твоєї присутності стало трохи менше в просторі, де ти щойно була важливою, і ти не сказала нічого, бо не було за що зачепитись словами, але всередині це вже залишилось як маленький зсув, який не проходить, а накопичується, і далі з’явились ситуації, які зовні виглядали звичайно, але всередині залишали дивне відчуття холоду, коли слова ставали ніби перевіркою, не прямою образою, а чимось замаскованим під легкість, під “жарт”, який чомусь не викликав сміх, і ти ловила себе на тому, що замість відповісти прямо, ти зупинялась всередині, ніби перед тим як щось сказати, потрібно було перевірити чи це не зруйнує момент, чи не змінить ставлення, і поступово в цьому з’явилась звичка мовчати, не тому що не було що сказати, а тому що мовчання почало здаватись безпечнішим за чесність, і це стало новою нормою, де твоє “мені некомфортно” не виходило назовні, а залишалось всередині як напруга, яку ніхто не бачив, і з часом ти почала помічати, що межі ніби розчиняються, не одразу, а через повторення дрібних моментів, де щось всередині стискається, але ти не зупиняєш це словами, бо є страх, що будь-яка незгода може створити дистанцію, холод або втрату того зв’язку, який ще тримається, і тоді ти починаєш підлаштовуватись не тому що погоджуєшся, а тому що боїшся наслідку, і це найнепомітніша форма тиску, коли зовні нічого не виглядає як примус, але всередині ти вже не дієш вільно, і навіть у простих ситуаціях ти починаєш обирати не себе, а те, що збереже спокій моменту, і поступово в цьому з’являється втома, яка не має чіткої причини, бо її не можна показати як одну подію, це не один конфлікт і не одна розмова, це сукупність дрібних моментів, які разом створюють відчуття, що тобі треба бути обережнішою, ніж ти є насправді, і навіть коли нічого прямо поганого не відбувається, всередині залишається очікування, що воно може статися, і ти живеш у стані постійної внутрішньої перевірки, де кожне слово проходить через фільтр “чи можна це сказати”, “чи не буде реакції”, “чи не стане це причиною віддалення”, і це змінює тебе непомітно для інших, але дуже відчутно для тебе, бо ти починаєш втрачати спонтанність, легкість, прямоту, і замість них приходить обережність, яка поступово стає твоїм звичним станом, і навіть коли все зовні виглядає нормально, всередині вже існує інший шар реальності, де ти постійно зчитуєш ситуацію і себе в ній, намагаючись не зробити різкого руху, який може зруйнувати те, що ще тримається, і саме так це не виглядає як одна велика травма в моменті, але стає тим, що залишається всередині як досвід, який не зникає одразу, а продовжує жити у відчуттях, у реакціях, у тиші перед словами, і навіть після всього цього залишається найскладніше усвідомлення, що це не було просто “щось сталося”, це був процес, де поступово змінювалось твоє відчуття себе поруч з іншою людиною, і тепер це залишається як пам’ять не тільки про події, а про те, як легко можна почати менше довіряти собі, коли довго живеш у просторі, де твої межі не завжди мають вагу.