Розділ 30. Коло єдності. Симфонія відродження

Максим переступив поріг стерильного відсіку так, наче за спиною в нього не було щойно пережитої смерті. Метал під його ногами вібрував, реагуючи на нову силу, що пульсувала в його жилах, але в цю секунду він був лише чоловіком, який нарешті знайшов свій дім.

У центрі кімнати, серед нагромадження застарілих медичних моніторів, що жалібно пищали, стояла низька кушетка. Мирослава впала на коліна, коли Максим увійшов. Її обличчя було мокрим від сліз, а в очах світилося зневіра — вона бачила його корабель у вогні, бачила штурм, і тепер він стояв тут, цілий, але інший.

Максим не сказав ні слова. Він підійшов до кушетки. Надійка лежала нерухомо. Її тіло було майже прозорим; крізь шкіру на руках було видно не тільки вени, а й металевий каркас ліжка. Вона була схожа на кришталеву фігурку, що готова розсипатися від найменшого подиху.

Він обережно підвів її голову. Його величезна долоня, тепер сповнена тихого мерехтіння, здавалася занадто грубою для цього крихкого створіння.

— Надійко... — прошепотів він. — Я тут. Тато прийшов.

Дівчинка повільно, з неймовірним зусиллям, розплющила очі. Її погляд був туманним, але коли він сфокусувався на обличчі Максима, в глибині зіниць спалахнула іскра впізнавання.

— Тату... — її губи ледь ворухнулися, видаючи звук, схожий на зітхання вітру. — Ти...Я знала... я знала, що ти прилетиш…

Вона спробувала підняти руку, щоб торкнутися його щоки, але пальці безсило впали назад. Очі закотилися, і вона знову провалилася в глибину чорної непритомності. Монітор видав довгий, монотонний звук зупинки серця.

— Ні! — Максим притиснув її до себе, ридаючи в її неживе плече. — Тільки не зараз! Гріша, зроби щось!

Андроїд, що увійшов слідом, швидко просканував дитину. Його окуляр миготів холодним білим світлом. 

— Максиме... хвороба необоротна. Атмосфера Атола за сім років випалила її легені та внутрішні органи. Вона — дитина Землі, її генетика не була пристосована до цього токсичного раю. Мені шкода. Ймовірність реанімації... нуль.

Ґлехо Роґуе підійшов ближче, поклавши свою руку на чоло дівчинки. Його очі заплющилися, і він почав передавати їй залишки своєї емпатичної енергії, щоб просто полегшити її відхід, щоб вона не відчувала страху і болю.

І тоді Максим зламався. Він, який ніколи не знав батька, який виживав у бійках за брудний кисень, який звик бути мерзотником і циніком, вперше в житті заридав. Його плечі здригалися від нелюдського болю.

— Чому?! — закричав він у порожнечу бункера. — Чому я, вбивця і злодій, отримав силу жити далі, а вона — найсвітліша душа у цьому клятому всесвіті — має померти?! Де справедливість?! Де той чортів Код?! Чому він не оживить її?!

Він забився в кут відсіку, закриваючи обличчя руками. Його муки були настільки реальними, що повітря в кімнаті почало електризуватися.

Олена спостерігала за ним, і в її грудях щось обірвалося. Вона бачила не просто пілота — вона бачила батька, який щойно втратив увесь свій сенс. Вона підійшла до Максима і міцно стиснула його за руку. У цей момент вона відчула дивний, пекучий поштовх. Анімус — таємнича сутність, що супроводжувала її з Омеги — раптом «прокинувся». Він не просто пульсував, він кричав усередині її свідомості, вказуючи на дівчинку.

Олена відчула, як її тіло наповнюється силою, що була давнішою за самі зірки. Вона розвернулася і, нічого не пояснюючи Максиму, попрямувала до медичної капсули.

У капсулі сидів Нік. Старий інженер тримав Надійку за руку, і по його зморшкуватих щоках текли сльози. Олена підійшла і поклала руку на плече дитини. Вона «побачила» хворобу. Це було жахливо — органи Надійки були поцятковані чорними плямами розпаду, часові нитки її життя були переплутані та розірвані.

«Візьми її», — пролунав голос Анімуса в її голові.

Олена взяла дівчинку на руки. І в цю мить почалося перетворення.

Анімус почав перетікати з Олени в Надійку. Олена вигукнула від болю — це було так, наче через неї пропускали високовольтний струм, змішаний із рідким вогнем. Її шкіра почала світитися золотисто-вохровими кольорами Омеги, змішуючись із фіолетовим сяйвом часового шторму.

Нік бачив, як Олена починає буквально «плавитися» від напруги. Він, не розуміючи, що робить, схопив її за плечі, намагаючись підтримати. У цю секунду до відсіку влетіли всі: Ґлехо, Мікаель, Алекс і Максим.

— Олено, зупинись! — крикнув Максим, але Ґлехо зупинив його жестом. — Ні... вони будують Коло, — прошепотів емпат.

Ґлехо, незважаючи на біль у своїх поранених боках, підійшов і торкнувся руки Надійки. Мікаель, відчувши, що його рятівник-ґрааканець слабшає, вхопився за Ґлехо. Алекс підбігла до свого сина Ніка, тримаючи його за спину. Мирослава вхопилася за ніжки доньки, наче намагалася втримати її на цьому світі.

Максим стояв і дивився на цю сцену. Він побачив їх усіх — не як окремих людей, а як єдиний організм, пов’язаний болем, жертовністю і любов’ю. Він зрозумів: Код у його жилах був лише інструментом, а справжньою енергією було це єднання.

Він підійшов і обійняв Мирославу та Надійку одночасно.

— Ми разом! — крикнув він.

У цю мить бункер зник. Замість стін з’явився безкрайній океан золотого світла. Анімус пройшов крізь кожного з них, випалюючи хвороби, змиваючи гріхи та виправляючи часові помилки. Це був часовий резонанс неймовірної сили. Тіло Олени вигнулося дугою, приймаючи на себе весь токсичний удар атмосфери Атола, який вона витягувала з Надійки. Ґлехо передавав силу спокою, Мікаель — музику Пустки, Максим — волю до життя.

Спалах був настільки потужним, що на секунду весь Атол засвітився в темряві космосу, як нова зоря.

Коли все вщухло, вони знову опинилися в запиленому бункері. Олена, виснажена, опустилася на підлогу, її шкіра все ще зберігала легке золотаве мерехтіння. Максим тримав Надійку.

Дівчинка зробила глибокий, чистий вдих. Її шкіра більше не була прозорою — вона стала рум’яною і теплою. Вона повільно розплющила очі. Тепер у них не було смерті. Тільки життя.