Розділ 28. Коли гаснуть зірки.

Одинадцятий місяць польоту добігав кінця. Земля в ілюмінаторах «Скорпіона» вже не була далекою блакитною іскрою, зараз  вона розгорнулася величним, сяючим диском, оповитим павутиною орбітальних станцій та вогнями транспортних коридорів. Максим Височенко стояв на містку, і вперше за багато років його обличчя не було застиглою маскою цинізму. Він голився, підстриг розкуйовджене волосся і годинами вивчав рахунки: сума гонорару від «Тенет» за Код Всесвіту була астрономічною.

Він уже все спланував. Він не просто забере Мирославу й Надійку. Він купить цілий підводний купол на Канопусі або віллу на нейтральних територіях вільних від Тенет, де жоден шпигун Валленберга не наважиться показати носа. Він привезе Надійку  у місце зі справжньою  живою травою і покаже море, яке тягнеться аж за горизонт.

— Гріша, готуй протокол посадки — кинув Максим, і в його голосі відчувався нетерплячий драйв. — Здамо цей чортовий пакунок папаші Валленбергу, заберемо гроші — і гайда на Атол. Я відчуваю, що заборгував тій малій занадто багато казок на ніч. Я готовий стати татом.

Андроїд, чий корпус після Омеги став матово-сірим із ледь помітним фіолетовим відливом, раптом завмер. Його оптичні датчики почали дрібно мерехтіти, переходячи з синього в тривожний жовтий колір.

— Максиме... отримано пакет даних з Атола. Пріоритет: «Абсолютний Нуль».

Максим відчув, як серце пропустило удар. «Абсолютний Нуль» — це код повної катастрофи, сигнал, який використовували лише тоді, коли база була розкрита або знищена.

— Виводь... — прошепотів він, відчуваючи, як долоні миттєво стали липкими.

Екран спалахнув. На екрані була Мирослава. Вона сиділа в напівтемряві їхньої майстерні, але її обличчя... Максим ніколи не бачив її такою. Вона здавалася розбитою зсередини, наче сама її душа перетворилася на дрібне скло. За її плечима стояли Нік і Алекс. Старий інженер, який завжди здавався скелею, тепер ховав очі, а його плечі важко здригалися. Алекс просто дивилася в підлогу, стискаючи в руках якийсь медичний прилад.

— Максе... — голос Мирослави був схожий на шелест сухого листя. — Я не знаю, чи встигнеш ти. Ми довго не хотіли тобі казати, сподівалися, що впораємося самі... Але Нік і Алекс кажуть, що ти маєш знати.

Вона замовкла, ковтаючи сльози, які душили її.

— Надійка хвора… Вона згасає. Повільно помирає, бо цей процес уже незворотний. Атмосфера Атола виявилася надто агресивною для маленького організму — ми зрозуміли це запізно. У неї руйнуються всі органи, і ми… — голос Мирослави зламався, перейшовши в хлипання, — ми нічого не можемо вдіяти. Надто пізно… 

Камера змістилася вбік. На ліжку, застеленому старою льотною курткою, лежала Надійка. Семирічна дівчинка, яка ще місяць тому на відео завзято розбирала дрони, тепер здавалася майже невагомою. Її шкіра світилася дивним, блідо-блакитним світлом, а пальці рук були настільки тонкими, що крізь них було видно малюнок капілярів. Вона не плакала. Вона просто дивилася в стелю великими, порожніми очима.

— Ми спробували все, — Мирослава знову з’явилася в кадрі, і її обличчя перекосив біль. — Нік розібрав медичний відсік до гвинтика, Алекс синтезувала всі відомі стабілізатори... Нічого не працює. Вона йде від нас. І останнє, що вона сказала перед тим, як впасти в забуття... вона хоче побачити тата. Справжнього тата, а не картинку на стіні. Максим... будь ласка...

Відео обірвалося різким звуком статичного шуму, який відлунював у кабіні «Скорпіона», наче смертний вирок.

Максим стояв, вчепившись нігтями в край пульта. Йому здавалося, що в його грудях вибухнула наднова, залишивши по собі крижану чорну діру. Всі його плани, всі мільйони «Тенет», вілли, трава і море — все це в одну мить перетворилося на сміття, на нікчемний пил. Його донька. Його маленька зірочка, яка вчила коди швидше за слова, зараз розчинялася в небутті.

— О ні... — Олена, яка увійшла на місток разом із Мікаелем, закрила рот рукою. Вона одразу зрозуміла що сталося непоправне.

Ґлехо Роґуе, що важко спирався на стіну, опустив голову. Його очі, затягнуті хворобливою пеленою, наповнилися щирим, глибоким жалем. Навіть Мікаель, чий розум зазвичай блукав у лабіринтах власної свідомості, раптом зупинився. Він підійшов до екрана, провів пальцем по застиглому зображенню Надійки і прошепотів:

 — Вона співає не ту пісню... Її музика розсипається.

Г.Р.Ц.К.О. почав видавати дивні звуки — клацання реле, неритмічне гудіння. Його процесори, налаштовані на холодну логіку, не могли обробити цей об’єм горя.

 — Максиме... за моїми розрахунками... ймовірність встигнути до Атола при поточному курсі та необхідності реєстрації на Землі становить 0,004%. Корпорація не відпустить нас. Вони чекають Код.

Максим повільно повернувся до андроїда. Його очі були червоними, а в погляді з’явилося щось таке, що змусило б здригнутися навіть Валленберга.

— Мені плювати на них, Грішо, — голос Максима був низьким і вібрував від люті, яку він ледь стримував. — Мені плювати на Код. Мені плювати на Землю.

Він різко впав у крісло пілота, і його пальці, що зазвичай діяли з точністю автомата, тепер тремтіли, але вводили команди з блискавичною швидкістю.

— Максиме, що ти робиш? — вигукнула Олена. — Ми в зоні прямого вогню орбітальних фортів!

— Я змінюю курс, — Максим вдарив по клавіші «Enter». — Ми не йдемо на посадку. Ми йдемо на розворот. Прямо зараз. Грішо! Спалюй стабілізатори палива. Мені потрібна вся потужність реактора в один імпульс. Ми стрибаємо назад.

— Але ми не маємо достатньо маси для виходу з гравітаційного колодязя Землі без розгону! — закричав андроїд, його світлові датчики стали тривожно-червоними. — «Скорпіон» просто розірве на шматки!

— Нехай рве! — Максим обернувся до екіпажу. — Олено, Ґлехо... я не маю права вас просити. Ви пройшли через пекло, щоб дістатися сюди. Земля ось вона, під нами. Ви можете вистрибнути в рятувальних капсулах, «Тенета» вас підберуть. Але я... я не можу залишити її там одну. Я не дозволю їй згаснути в порожнечі, не почувши мого голосу.