Розділ 27. Фільтр Харона.

Вихід із гіперпростору в реальний світ був схожий на падіння в крижану воду. Сіра мара Пустки зникла миттєво, поступившись місцем звичному чорному вакууму, пронизаному голками далеких зірок. Але полегшення було коротким, майже ефемерним. Прямо по курсу, наче гігантське залізне око, що невблаганно спостерігає за порядком у Всесвіті, висів вузол «Харон». Навколо нього, вишикувані в ідеальні, мертві геометричні черги, дрейфували сотні суден: від велетенських нафтових танкерів до дрібних кур’єрських човників, що метушилися, мов комахи.

— Ласкаво просимо додому, де кожен твій вдих обліковується податковою, — процідив Максим крізь зуби.

Він дивився на екран радара, який божевільно миготів від надлишку позначок. Пальці пілота здригнулися. Він відчував, як усередині нього знову прокидається той самий старий, перевірений роками інстинкт виживання — холодний, егоїстичний і безжальний.

— Гріша, який наш статус?

— Ми в черзі під номером 412. Автоматична система реєстрації вже почала попереднє сканування корпусу, — голос андроїда все ще вібрував від залишків перешкод Пустки, звуки нагадували тертя металу об камінь. — Максиме, біометричні сенсори вузла «Орія» в тридцять разів чутливіші за мої. Через сім хвилин вони виявлять три зайві серцебиття. А згідно з протоколом безпеки «Тенет» — несанкціоновані пасажири в зоні Омеги прирівнюються до біологічної загрози. Нас розстріляють до того, як ти встигнеш привітатися.

Максим відкинувся на спинку крісла. У скронях пульсував важкий молот. Три життя. Три зайві роти. Три мішені на його спині. Його погляд мимоволі впав на червону кнопку скидання медичних капсул у технічному шлюзі. «Просто натиснути», — промайнула думка, швидка і брудна, як щур у темряві. — «Викинути їх у Пустку. Капсули автономні, можливо, їх підбере якийсь патруль... колись. А я пройду чистим. З вантажем. З грошима».

Він уявив, як Ґлехо Роґуе, цей старий вичерпаний акумулятор, і Мікаель, чий мозок перетворився на кашу, просто зникають у темряві за бортом. Це було логічно. Це було в дусі «Тенет». Це було безпечно.

— Сім хвилин, Максиме, — нагадав Г.Р.Ц.К.О.

Максим різко встав і попрямував до технічного відсіку. Його кроки лунали луною в порожньому коридорі. Він бачив крізь напівпрозорі панелі медичних боксів Ґлехо та Мікаеля. Один — майже труп, інший — тінь людини. Олена сиділа в окремому відсіку, притиснувши до грудей капсулу з Кодом.

— Олено! — Максим майже вигукнув це ім'я, зупинившись біля порогу. — Чула? Якщо ти не вмієш затримувати дихання на годину або не знаєш, як перетворитися на об’єкт меблів, у нас великі проблеми.

Він стиснув кулаки. У голові крутилася фраза: «Вибач, нічого особистого, просто бізнес». Він уже був готовий віддати наказ Гріші про декомпресію шлюзу.

Олена підвела очі. У напівтемряві відсіку її обличчя здавалося спокійним, майже неземним. Вона не виглядала наляканою. Навпаки, в її погляді було щось таке, що змусило Максима зупинитися на півслові. Він не бачив, але відчув, як за її плечем ворушиться Анімус. 

— Тобі не потрібно нічого робити, пілоте, — тихо, але неймовірно впевнено сказала вона. — Просто не заважай.

Максим застиг. Його цинізм наштовхнувся на її спокій, як хвиля на скелю.

Олена заплющила очі. Вона поклала одну руку на переборку, що вела до медичного відсіку Ґлехо, а іншу — на коліно Мікаеля. Анімус плавно перетік з її спини на руки, розтягуючись, наче золотиста, майже невидима плівка.

Максим із зачудуванням, яке переходило в первісний жах, спостерігав, як повітря навколо пасажирів почало дрижати, немов над розпеченою пустелею. Це не було зникнення у звичному розумінні слова — світло й радіохвилі почали химерно огинати їхні тіла, не залишаючи жодного відбитку в просторі. Реальність навколо них стала «рідкою».

— Що за… — Максим кліпнув раз, потім вдруге.

Перед ним була порожня палуба. Брудні стіни, засмальцьовані дроти й медичні бокси, які тепер здавалися абсолютно пустими. Тільки ледь помітне марево, схоже на тремтіння гарячого повітря над асфальтом, вказувало на те, що вони все ще там, у самому серці «Скорпіона».

— Увага, — пролунав голос Орії, ШІ вузла, у динаміках корабля. Голос був солодким і водночас гострим, як бритва. — Починаю глибоке сканування об’єкта «Скорпіон-7». Пілоте Височенко, підготуйте ідентифікаційний код вантажу.

Максим кинувся назад у пілотське крісло. Він відчув, як піт миттєво зросив його спину, а комбінезон став важким і липким. Він витер долоні об штани, серце калатало в ребра, як спійманий птах.

— Говорить Височенко. Вантаж «А-01» на борту, цілісність підтверджую. Проходжу реєстрацію.

Промінь сканера «Харона» — невидима, але відчутна на біологічному рівні енергія — пройшов крізь корабель, наче розпечений ніж крізь масло. Максим затамував подих. На головному моніторі він бачив червону лінію сканування, що повільно повзла по схемі корабля. Ось вона пройшла через кабіну. Ось — через житловий блок. Тепер вона в технічному відсіку. Точно там, де щохвилини тому він збирався вчинити вбивство.

Жодного сигналу. Жодного збою. Тільки андроїд застиг, дивлячись на порожнє місце — його власні оптичні датчики теж «загубили» пасажирів, і це явно викликало у машини критичний логічний конфлікт. Г.Р.Ц.К.О. почав дрібно вібрувати.

— Сканування завершено, — повідомила Орія своїм нестерпно рівним тоном. — Біометрія: одна людська сигнатура, один андроїд класу Г.Р.Ц.К.О. Порушень не виявлено. Доступ до внутрішнього кільця дозволено. Щасливої дороги до Землі, пілоте. Корпорація чекає на свій вантаж.

Максим не зміг відповісти. Він просто спостерігав, як велетенські стулки «Харона» — ці залізні ворота раю для одних і пекла для інших — повільно розсуваються, відкриваючи шлях до Сонячної системи. Коли «Скорпіон» почав повільно пропливати крізь кільце вузла, марево у відсіку нарешті розвіялося.

Олена важко видихнула, її обличчя стало попелястим від виснаження. Вона відкинулася на переборку, ледь утримуючи капсулу. Анімус, знесилений до краю, знову зник у тінях її одягу.