Розділ 26. Остання пригорща каміння.

«Скорпіон» вивалився з гіперпростору так, наче сама реальність виплюнула його, не в змозі перетравити чужорідне залізо. Максим відчув, як його тіло вмить налилося свинцем, а внутрішні органи на мить змістилися, створюючи нудотне відчуття порожнечі в животі. Він судомно вхопився за штурвал, але замість звичного опору металу відчув під пальцями щось в’язке, схоже на мокрий пісок.

— Гріша… скажи, що мої очі досі в моєму черепі, — прохрипів Максим, вдивляючись у панораму за ілюмінатором.

Його бравада, яка зазвичай служила йому надійним щитом, тріснула й розсипалася, мов дешевий пластик під пресом. Те, що він бачив, не вкладалося в жодну карту, в жоден підручник навігації. Це був не просто інший всесвіт — це був його кінець.

Попереду височіла Стіна. Абсолютна, нескінченна пелена кольору сірого нічого. Вона не мала фактури, не мала глибини; вона просто була, стираючи саму можливість існування зірок. Світло тут не горіло — воно гасло, ледь торкнувшись цієї завіси. А в самому центрі цього небуття, наче остання пригорща каміння на березі океану смерті, висіла Омега.

Зблизька планета виглядала як гігантський напівпрозорий опал, що вивертався навиворіт. Її поверхня пульсувала хворим фіолетовим світлом, а дзеркальні пустелі відбивали сірість Пустки, створюючи ілюзію, що планета дихає.

— Я фіксую... від’ємну масу. Координати об’єкта зміщуються в часових шарах, — голос Г.Р.Ц.К.О. звучав із дивним лунням, наче андроїд говорив із дна глибокого колодязя. — Максиме, станція «Цитадель»... її не існує.

— Як це «не існує»? — Максим люто вдарив по монітору, який почав показувати білий шум. — Вона має бути там! Я бачу її вогні!

Він справді бачив їх. Станція «Цитадель» колись нагадувала розсип сріблястих сузір’їв, але зараз вона виглядала як скелет велетенської риби, покинутої на березі. Куполи, що колись світилися тиранічним порядком «Тенет», були розірвані. Крізь пробоїни в корпусі виривалися клапті неонового сяйва — інформаційні шторми, що беззвучно розтинали простір.

— Станція перебуває в стані квантового розпаду, — продовжував Грішо, і його корпус почав ледь помітно мерехтіти, стаючи «прозорим». — Вона забуває саму себе. Те, що ти бачиш — це Відлуння Часу. Реальні залишки конструкції знаходяться на тридцять градусів лівіше... і вони мертві.

Максиму стало страшно по-справжньому. Не так, як перед дулом пістолета, а так, як буває, коли розумієш, що твої атоми більше не належать тобі. Тиша Пустки почала проникати крізь броню «Скорпіона». Вона тиснула на череп, перетворюючи думки на оглушливий грім у порожній залі.

— Ми сідаємо, — гаркнув Максим, аби просто розірвати цю тишу. — Нам потрібно забрати пакунок для папаші Валленберга. Мені байдуже, якщо ця планета вирішила здохнути.

Корабель почав зниження. Гравітаційні судоми рвали сталеві опори «Скорпіона». В одну мить Максима вдавлювало в крісло так, що кістки скрипіли, мов віск; у наступну — він ледь не злітав до стелі. За бортом сіра порожнеча висмоктувала залишки надії. Прилади показували масу, якої не було, і час, який пішов назад.

— Я бачу життя, — раптом сказав Г.Р.Ц.К.О.. — В епіцентрі розлому. Сектор лабораторії. Там троє... ні, четверо живих сигнатур. Одна з них... вона інша. Вона наче резонує з Пусткою.

Максим примружився, вдивляючись у руїни «Цитаделі». Серед уламків дзеркальної підлоги, де крізь сталь проростали кристалічні квіти Омеги, стояла постать. На тлі отруйно-індигового неба вона здавалася тендітною і водночас незламною. Її руки все ще випромінювали золотаве світло, приборкуючи чорну стрічку Коду, що звивалася в контейнері.

Це була Олена Вербицька. Вона стояла в самому центрі божевілля, оточена двома чоловіками, один із яких виглядав як привид самого себе, а інший — як зламана лялька.

— Гріша, приготуй маніпулятори, — Максим витер холодний піт, намагаючись повернути обличчю звичний вираз хижого найманця. — І вимкни той клятий сигнал попередження, бо він капець як присів на вуха. Нам треба забрати вантаж і забратися звідси, поки ми не стали такими ж прозорими, як ці стіни.

«Скорпіон» важко осів на дзеркальну рівнину, піднімаючи хмару сірого пилу, що миттєво розчинився в нічому. Шлюз відкрився, впускаючи в кабіну запах пустки та старої, як сам світ, відчуття небезпеки.

Максим ступив на поверхню Омеги. Його магнітні черевики клацнули об камінь, який відмовився його визнавати. Він підняв пістолет, але побачивши очі Олени — очі, що бачили виворіт Всесвіту — повільно опустив зброю.

— Я прийшов за посилкою, — кинув він, але голос зрадницьки здригнувся. — Сподіваюся, ви вже запакували її в подарунковий папір.

Олена повільно підняла голову. В її очах відобразилась Пустка, а погляд був таким безмежним, як сам Всесвіт. За її спиною Ґлехо Роґуе, притискаючи до себе Мікаеля, дивився на Максима з жахом істоти, яка щойно зрозуміла: їхній «рятівник» привіз із собою шторм, страшніший за той, що вони щойно пережили.

— Ти саме вчасно, пілоте, — тихо сказала Олена. — Забери нас звідси. Адже скоро тут не буде нічого.

Максим відчув, як у кишені його комбінезона нагрілася долоня — та сама, якою він торкнувся іржі на станції «Колиска». Цикл замкнувся. Омега розплющила очі.

Його погляд метнувся до контейнера в її руках. Сфера всередині пульсувала густим, маслянистим чорнилом, що, здавалося, повільно пережовувало саме світло навколо себе.

— Послухай, красуне, — Максим викривив губи у зневажливій посмішці, намагаючись ігнорувати те, як дивно пульсує долоня в кишені. — Давай одразу розставимо крапки над «і». Мій контракт — це доставка вантажу «А» у точку «Б». Вантаж — це по ходу о ця вібруюча штуковина у твоїх руках. Про живий баласт, який дихає моїм киснем і займає місце на борту, там не було жодного слова.

Він окинув поглядом руїни лабораторії, затримуючись на напівпритомному Ґлехо та Мікаелі, що пустими очима дивився в нікуди.

— Мій корабель — це не благодійний фонд допомоги постраждалим від власної дурості, — відрізав Максим, роблячи крок до капсули. — Віддавай об’єкт, і я полечу. А ви...не моя проблема