Розділ 25. Примарний берег.

Коли астероїдне поле «Сцилли» нарешті залишилося позаду, перетворившись на розмиту смугу космічного пилу, Максим Височенко відчув, як його знову наповнює звична, нахабна впевненість. Дивна пригода на станції — той морок, тіні й марення про майбутнє — почали вивітрюватися з його голови, як залишки невдалого похмілля. Він був переконаний: це просто гравітаційні аномалії підсмажили йому мізки, не більше.

Він розвалився у кріслі пілота, закинувши ноги на панель керування, і з насолодою затягнувся дешевою сигаретою, ігноруючи чергове попередження системи про пожежну безпеку.

— Дивись, Гріша, — Максим ліниво випустив хмару диму в бік головного сенсора андроїда. — Половина шляху позаду. «Харон» уже маячить на радарах. Ще трохи — і «Тенета» виплюнуть нам координати нашої місії . А це означає що? Правильно. Гроші вже практично в моїй кишені. Я вже чую, як вони приємно шелестять на моєму рахунку.

— Твій слуховий апарат, Максиме, явно страждає на галюцинації фінансового характеру, — сухо відгукнувся Г.Р.Ц.К.О. — Координати будуть передані лише після повної авторизації на вузлі. А до того часу нам ще потрібно не розсипатися в підпросторі.

— Ой, не занудствуй! — Максим мрійливо примружився. — Слухай, я вже все розпланував. Як тільки здам вантаж і отримаю розрахунок, першим ділом я піду в «Елізіум». Чув про такий? Це найпрестижніший кабак у всьому Верхньому Ярусі. Замовлю собі пляшку справжнього бурбону десятирічної витримки — не цієї синтетичної сечі, що ми п’ємо, а справжнього вогню!

— Твоя печінка вже надіслала мені попередню заяву про відпустку, — вставив андроїд.

— Хай терпить! Бо головне не бурбон. Головне — я зніму собі найдорожчу модель. Таку, щоб ноги від вух, очі — як наднові зорі, і щоб жодного зайвого слова про «світле майбутнє». Ми зачинимося в президентському люксі «Галактик-Палас» мінімум на тиждень. Офіціанти будуть носити нам сніданки в ліжко, а я буду дивитися на зорі з вікна і реготати, згадуючи цей іржавий «Скорпіон».

Г.Р.Ц.К.О. витримав паузу, і його синій датчик ледь помітно замиготів у ритмі, що нагадував саркастичне постукування пальцями.

— Модель, кажеш? Дуже раціональне використання капіталу. Проте я маю одне маленьке уточнення до твого бізнес-плану.

— Ну, і яке ж? — Максим розслаблено випустив ще одне кільце диму.

— Згідно з моїми розрахунками об’єму багажу, який ти зможеш взяти в готель, тобі знадобиться окрема валіза для підгузків. Я от думаю: чи входить у контракт найдорожчої моделі навичка швидкісної заміни засобів гігієни для немовлят? Чи вона буде позувати з дитиною для обкладинки журналу «Найбагатший бовдур року», поки ти намагатимешся згадати, як розводити штучну суміш у пляшці?

Максим ледь не подавився димом. Він різко спустив ноги на підлогу і витріщився на андроїда.

— Гріша, тупа ти залізяко,  я тобі що сказав?! Завали! Немає ніякої дитини! Немає ніякої Мирослави! Є я, купа грошей і тиждень розпусти. Все!

— Твій заперечний режим працює на диво стабільно, — не вгавав Г.Р.Ц.К.О. — Але уяви картину: ти в шовковому халаті, з келихом бурбону, а на руках — маленька копія тебе, яка щойно вирішила протестувати проти якості готельного обслуговування гучним криком. Модель, мабуть, буде в захваті. Це так... по-сімейному. Надихаюче. Можливо, вона навіть навчить малого твоїм фірмовим матюкам ще до того, як він почне ходити.

— Ще одне слово про дитину і я вирву твій мовний модуль і здам його на переробку в тостер! — Максим аж почервонів від люті. — Ти чув новини? Вона рецидивістка! Вона зникла! Я вільний як вітер у вакуумі!

— Ти вільний лише у своїх ілюзіях, Максиме, — голос Г.Р.Ц.К.О. раптом став серйозним. — Мирослава може бути де завгодно, але цей пакет даних, який ти носиш у своїй ДНК, нікуди не зникне. Навіть у президентському люксі. Навіть із найдорожчою моделлю під боком. Кожна змінена підкладка дитини — це буде твій справжній «гіперстрибок» у доросле життя.

— Закрий пельку! — Максим люто вдарив кулаком по панелі. — Вмикай прискорення! Я хочу бути на «Хароні» якнайшвидше! Мені треба випити і забути весь цей бред, що ти мені втираєш!

— Прийнято, — спокійно відповів андроїд. — Вмикаю прискорення. Проте нагадую: від себе не втечеш навіть на швидкості світла. А модель... що ж, сподіваюся, у неї міцні нерви. Тобі вони точно знадобляться.

«Скорпіон» рвонув уперед, прошиваючи темряву. Максим сидів, міцно стиснувши штурвал, намагаючись не думати про те, чому його «ідеальний план» тепер здавався йому таким же порожнім і холодним, як простір навколо. А Г.Р.Ц.К.О. мовчки продовжував сканувати горизонт, зберігаючи у своєму секретному архіві чергове повідомлення з Атолу, яке Максим так і не наважився відкрити. Зараз його думки плуталися, але він вперто відганяв привиди минулого, концентруючись на приладах. А Г.Р.Ц.К.О. тим часом мовчки продовжував сканувати горизонт, зберігаючи у своєму секретному архіві чергове повідомлення з Атолу — те саме, яке Максим так і не наважився відкрити.

За деякий час простір навколо корабля почав відчутно викривлятися, заломлюючи світло далеких зірок у хворобливі, розтягнуті лінії. Попереду, розриваючи тканину простору-часу, велично височів Вузол «Харон».

Це було гігантське кільце діаметром у десятки кілометрів, викуване з чорного металу, який не відбивав світло, а наче жадібно пожирав його. Поверхня кільця була вкрита мільйонами технічних жолобів, якими, наче артеріями, пульсувала розпечена енергія, схожа на золоту кров прадавніх богів. У самому серці «Харона» вирувала ртутна мла — концентрований гіперпростір, що вигинався й миттєво розривався, оголюючи сліпучі спалахи білого шуму. Навколо цієї титанічної конструкції роїлися тисячі навігаційних буїв, що тривожно миготіли червоним, попереджаючи: далі закони фізики припиняють свою дію.

«Скорпіон» наблизився до межі авторизації, виглядаючи поруч із «Хароном» як піщинка біля підніжжя вулкана. Раптом динаміки ожили. В кабіні пролунав спокійний, владний голос Стелли Валленберг. Донька власника Корпорації особисто контролювала фінальний етап місії.