Розділ 24. Останній подих Омеги.

 «Скорпіон» вивалився з гіперпростору так, наче сама реальність виплюнула його, не в змозі перетравити чужорідне залізо. Максим відчув, як його тіло вмить налилося свинцем, а внутрішні органи на мить змістилися, створюючи нудотне відчуття порожнечі в животі. Він судомно вхопився за штурвал, але замість звичного опору металу відчув під пальцями щось в’язке, схоже на мокрий пісок.

— Гріша… скажи, що мої очі досі в шоломі, — прохрипів Максим, вдивляючись у панораму за ілюмінатором.

Його бравада, яка зазвичай служила йому надійним щитом, тріснула й розсипалася, мов дешевий пластик під пресом. Те, що він бачив, не вкладалося в жодну карту, в жоден підручник навігації. Це був не просто інший всесвіт — це був його кінець.

Попереду височіла Стіна. Абсолютна, нескінченна пелена кольору сірого нічого. Вона не мала фактури, не мала глибини; вона просто була, стираючи саму можливість існування зірок. Світло тут не горіло — воно просто гасло, ледь торкнувшись цієї завіси. А в самому центрі цього небуття, наче остання пригорща каміння на березі океану смерті, висіла Омега.

Зблизька планета виглядала як гігантський напівпрозорий опал, що вивертався навиворіт. Її поверхня пульсувала хворим фіолетовим світлом, а дзеркальні пустелі відбивали сірість Пустки, створюючи ілюзію, що планета дихає.

— Я фіксую... від’ємну масу. Координати об’єкта зміщуються в часових шарах, — голос Г.Р.Ц.К.О. звучав із дивним лунням, наче андроїд говорив із дна глибокого колодязя. — Максиме, станція «Цитадель»... її не існує.

— Як це «не існує»? — Максим люто вдарив по монітору, який почав показувати білий шум. — Вона має бути там! Я бачу її вогні!

Він справді бачив їх. Станція «Цитадель» колись нагадувала розсип сріблястих сузір’їв, але зараз вона виглядала як скелет велетенської риби, покинутої на березі. Куполи, що колись світилися тиранічним порядком «Тенет», були розірвані. Крізь пробоїни в корпусі виривалися клапті неонового сяйва — інформаційні шторми, що беззвучно розтинали простір.

— Станція перебуває в стані квантового розпаду, — продовжував Грішо, і його корпус почав ледь помітно мерехтіти, стаючи «прозорим». — Вона забуває саму себе. Те, що ти бачиш — це Відлуння Часу. Реальні залишки конструкції знаходяться на тридцять градусів лівіше... і вони мертві.

Максиму стало страшно по-справжньому. Не так, як перед дулом пістолета, а так, як буває, коли розумієш, що твої атоми більше не належать тобі. Тиша Пустки почала проникати крізь броню «Скорпіона», тиснучи на череп і  перетворюючи думки на оглушливий грім у порожній залі.

— Ми сідаємо, — гаркнув Максим, аби просто розірвати цю тишу. — Нам потрібен цей чортів об’єкт. Мені байдуже, якщо ця планета вирішила здохнути.

Корабель почав зниження. Гравітаційні судоми рвали сталеві опори «Скорпіона». В одну мить Максима вдавлювало в крісло так, що кістки скрипіли, мов віск; у наступну — він ледь не злітав до стелі. За бортом сіра порожнеча висмоктувала залишки надії. Прилади показували масу, якої не було, і час, який пішов назад.

— Я бачу життя, — раптом сказав Грішо. — В епіцентрі розлому. Сектор лабораторії. Там двоє... ні, чтроє живих сигнатур. Одна з них... вона не людська. Вона наче … резонує з Пусткою.

Максим примружився, вдивляючись у руїни «Цитаделі». Серед уламків дзеркальної підлоги, де крізь сталь проростали кристалічні квіти Омеги, стояла постать. На тлі отруйно-індигового неба вона здавалася тендітною і водночас незламною. Її руки все ще випромінювали золотаве світло, приборкуючи чорну стрічку Коду, що звивалася в контейнері.

Це була Олена Вербицька. Вона стояла в самому центрі божевілля, оточена двома чоловіками, один із яких виглядав як привид самого себе, а інший — як зламана лялька.

— Грішо, приготуй маніпулятори, — Максим витер холодний піт, намагаючись повернути обличчю звичний вираз хижого найманця. — І зітри той клятий звук зі своєї пам’яті. Нам треба забрати вантаж і забратися звідси, поки ми не стали такими ж прозорими, як ці стіни.

«Скорпіон» важко осів на дзеркальну рівнину, піднімаючи хмару сірого пилу, що миттєво розчинився в нічому. Шлюз відкрився, впускаючи в кабіну запах озону та старої, як сам світ, самотності.

Максим ступив на поверхню Омеги, і перше, що він відчув, було липке, нудотне усвідомлення того, що його власна плоть стала йому чужою. Черевики клацнули об дзеркальний грунт, який не відбивав світла, а наче всмоктував його всередину, залишаючи замість тіні лише розмиту сіру пляму.

Попереду, на тлі індигового неба, що пульсувало хворобливими спалахами, висилася «Цитадель». Колись вона була вінцем інженерної пихи Валленберга, але зараз нагадувала розтрощений хребет велетенського звіра. Часовий шторм не просто зруйнував станцію — він її випотрошив. Велетенські сталеві балки закрутилися в спіралі, наче їх виліпили з м’якого воску, а деякі секції купола просто зникли, залишивши по собі рівні, ідеально гладкі зрізи, крізь які було видно Стіну — абсолютне Ніщо.

Коли Максим увійшов усередину головного шпиля, його зуби миттєво занив від ультразвукового резонансу. Всередині «Цитаделі» панував хаос, підпорядкований божевільній логіці розбитого годинника. В одному кутку лабораторії повітря застигло, утримуючи краплі кави, що розлетілися кілька днів тому, — вони висіли нерухомо, як намистини в бурштині. В іншому — іржа пожирала новенький термінал зі швидкістю лісової пожежі, перетворюючи надміцний сплав на рудий пил за лічені секунди.

Хлопець переступив через тіло техніка, яке виглядало так, наче людина просто заснула, але крізь його грудну клітку було видно підлогу — він став напівпрозорим, «скляним», втративши щільність у цьому вихорі ентропії.

У центрі цього руйнівного театру, під залишками панорамного купола, Максим побачив тих, хто вижив.

Ґлехо Роґуе напівлежав, притулившись до понівеченої консолі. Його обличчя було сірим, очі — порожніми й затягнутими кривавою сіткою. Він дихав важко, з хрипом, кожним вдихом виборюючи право залишитися в цьому часовому шарі ще на мить. Поруч, на підлозі, розгойдувався Мікаель. Хлопець не реагував на появу чужинця; його губи беззвучно ворушилися, вишіптуючи формули, що втратили сенс, а погляд був прикутий до порожнечі. Його розум, випалений дотиком до Коду, нагадував покинуте місто після пожежі.