РОЗДІЛ 23. Лабіринт відлунь.

   «Скорпіон» завис у порожнечі, наче крихітна комаха перед скляними очима велетня. Зблизька невідома станція здавалася не витвором людських рук, а якимось божевільним експериментом самого Всесвіту. Велетенський астероїд, поритий глибокими кратерами, не просто слугував фундаментом — він став частиною конструкції. Максим бачив крізь ілюмінатор, як дзеркально-чисті панелі обшивки плавно переходили в грубу пористу породу. Це не було зварювання чи кріплення; метал проростав крізь камінь на молекулярному рівні, наче срібляста цвіль, що поглинула небесне тіло.

— Грішо, шукай шлюз. І бажано такий, де нас не розмаже по стінках якоюсь  квантовою хріню, бо інакше я не можу пояснити цей сюр. — Максим міцніше стиснув штурвал. Пальці в обрізаних рукавицях помітно тремтіли, але він миттєво приховав це, перехопивши важіль зручніше. — Бо якщо ми застрягнемо в цій каменюці, Валленберг точняк не випише мені премію за вірність.

— Знайшов. Сектор 3. Технічний док для малотоннажних суден, — голос Г.Р.Ц.К.О. звучав рівно, проте в ньому з’явилися ледь помітні статичні перешкоди. — Сигнал авторизації відсутній, але магнітні захвати порту все ще під напругою. Наближаюся до точки стикування. Максиме, я фіксую за сто метрів від обшивки нелінійне викривлення метрики. Рекомендую не ловити гав.

— Рекомендуй собі зміну прошивки на щось менш нудне, — огризнувся Максим, відчуваючи, як у шлунку зав’язується холодний вузол. — Давай, паркуй мою кралю, і так, щоб жоден болтик з неї не відпав.

Стикувальний вузол «Скорпіона» з глухим, важким стогоном з’єднався з портом станції. По корпусу пройшла тривала вібрація, наче станція глибоко зітхнула, втягуючи гостя у свої нутрощі. Коли тиск вирівнявся, і зелений вогник над герметичними дверима блимнув, Максим на мить завмер.

Хлопець  ніколи не був боягузом. Він виживав на нижніх ярусах , де ніж у спину — це форма вітання. Але зараз, дивлячись на сталевий люк, за яким чекало Щось, він відчув первісний, тваринний страх. Той самий, що змушував його відштовхувати думки про Мирославу та дитину.

— Грішо, ти зі мною? — Максим перевірив заряд свого «Магнума» і натягнув гермошолом.

— Мої сенсори вже там, Максиме. Проте я маю... дивне відчуття. Мої внутрішні годинники розсинхронізувалися на 0.04 секунди за останню хвилину. Це неможливо.

— Ласкаво просимо в клуб «Неможливо», залізяко. Йдемо.

Внутрішній люк із шипінням відкотився, і Максима зустріла не темрява, а мерехтливе сріблясте марево. Повітря, що хлинуло в шлюз, було не застояним і мертвим, як очікувалося, а свіжим, насиченим озоном та незбагненним ароматом літніх квітів. Цей запах був настільки недоречним у серці космічного цвинтаря, що Максим мимоволі напружився, виставляючи пістолет перед собою.

— Якийсь ботанік-маніяк вирішив перетворити це звалище на теплицю? — Максим видав нервовий смішок, але його погляд гарячково обнишпорював коридор.

— Це не біологічний аромат, — холодно зауважив Грішо, крокуючи поруч. Його металеві ступні гулко відлунювали від палуби. — Це нюхова галюцинація, спричинена іонізацією повітря... або чимось складнішим. Максиме, зупинись.

— Чого ще?

— Подивися на підлогу.

Максим опустив промінь ліхтаря. Посеред головного коридору вони побачили розсипані сталеві болти. Але вони не лежали на підлозі. Вони зависли в повітрі на рівні колін, застиглі в моменті вільного падіння. Навколо кожного болта простір ледь помітно тремтів, наче повітря над розпеченим асфальтом.

Максим обережно підніс руку, намагаючись не торкатися. — Це... це що, фокус?

— Це локальна зупинка часового континууму, — відповів Грішо, і його сенсори закрутилися з божевільною швидкістю. — Для цих болтів минуло лише кілька мікросекунд з моменту, як вони випали з ящика. Для нас минули століття.

Максим не втримався і випадково зачепив кінчиком пальця один із болтів. Тієї ж миті об'єкт миттєво потемнів, вкрився рудою кіркою іржі та розсипався на сірий пил прямо в нього на очах. Максим відсахнувся, ледь не впустивши зброю.

— Япона мать... Це шо за хрінь тут сталася? Гріша, а якщо я так торкнуся стіни, то вона теж розсипиться?

— Скоріше ми перетворимося на прах, як цей болт. Рекомендую нічого не чіпати. Особливо себе.

Вони рушили далі, глибше в утробу станції. Коридори  тут здавалися живими. На стінах пульсували бліді світлові плями, що складалися у дивні, напівпрозорі силуети. Максим здригнувся, коли повз нього «пробігла» постать жінки в білому халаті. Вона не була привидом у містичному розумінні — це був тривимірний відбиток події, «луна» минулого, застигла в металі. Жінка щось гарячково кричала, вказуючи на кінець коридору, але звуку не було. Її рухи повторювалися кожні тридцять секунд, наче заїжджена голографічна плівка.

— Гріша, мені це нагадує поганий тріп після дешевих стімулянтів в смердючому барі, — Максим намагався надати голосу впевненості, але сарказм звучав жалюгідно. — Скажи, що це просто глюк системи безпеки.

— Це не глюк. Це хроно-каша, Максиме. Станція пережила гравітаційний колапс такої сили, що події змішалися в один нескінченний шар. Дивись туди.

У колишньому житловому секторі, прямо з металевих плит підлоги, росли квіти. На вигляд — ідеальні білі лілії. Максим підійшов ближче, заворожений цією красою. Лише придивившись, він зробив крок назад: пелюстки не були органічними. Вони були виткані з найтоншого срібного дроту, що пульсував ледь помітним синім світлом. Замість пилку на них іскрилися мікроскопічні електричні розряди.

— Вони... вони живі? — прошепотів Максим.

— Вони споживають статичну електрику обшивки, — Грішо нахилився до квітки. — Це нано-структури, що адаптувалися до умов станції. Вони не ростуть, Максиме. Вони будують самі себе.

Максим витер піт з обличчя під шоломом. Його не полишало відчуття, що тисячі очей стежать за ним з-за кожного рогу. Кожен його рух здавався йому незграбним і варварським у цьому застиглому, витонченому світі.