РОЗДІЛ 20. ПІЩАНА КОЛИСКА АТОЛУ

Гіперпросторовий стрибок завершився різким поштовхом, від якого в очах  у Мирослави на мить потемніло. Коли пелена спала, вона побачила у ілюмінаторі старого вантажного човна Ніка «Атол» — планету, що нагадувала велетенський шматок бурштину, покинутий посеред чорного оксамиту космосу.

Атол був царством рожево-помаранчевого піску. Тут не було синяви океанів чи смарагдової зелені лісів, тут скільки сягало око виднілись  нескінченні дюни, висотою з хмарочоси «Цитаделі», які переливалися всіма відтінками золота, міді та вохри. Вітер малював на поверхні планети химерні візерунки, які змінювалися швидше, ніж можна було їх запам'ятати. Але справжнє диво відкривалося лише при наближенні до поверхні: посеред цієї розпеченої пустелі, на величезних відстанях одна від одної, розцвітали оази.

Рослинність Атолу живилася підземними водами, насиченими рідкісними мінералами, що надавало флорі фантастичного вигляду. Замість зеленого листя дерева мали помаранчеву, коралову та ніжно-рожеву хвою. Велетенські кущі, схожі на застиглі вибухи цукрової вати, колихалися під поривами гарячого вітру, розсіюючи навколо солодкий, пряний аромат, який пробивався навіть крізь систему фільтрації корабля.

— Прибули, сеструхо, — прохрипів Нік, випльовуючи незмінну зубочистку. — Ласкаво просимо до мого родинного гніздечка. На Атолі ми живемо кланами. Кожна оаза — це фортеця і дім. До сусідів ніхто не лізе, бо пустеля між нами смертельно небезпечна: піщані черви, дзеркальні бурі та спека, що плавить свинець. Так що звикай — твій світ тепер обмежений цим рожевим лісом.

Корабель почав зниження. Оаза клану Ніка здалеку нагадувала дивну суміш ботанічного саду та звалища металобрухту. Посеред помаранчевих дерев височіли велетенські каркаси розібраних крейсерів, іржаві паливні баки, перетворені на житлові модулі, та антени, сплетені з уламків супутників. Тут панував культ заліза.

Як тільки шлюз відчинився, Мирославу накрила хвиля сухого, ароматного жару. Ноги завантазли у дрібному, наче пудра, піску.

— Ал! — гаркнув Нік, поправляючи інженерні окуляри на лобі. — Я повернувся! І не сам!

З-під черева напіврозібраного всюдихода висунулася платформа на коліщатках. На ній лежала постать у замазученому комбінезоні, з-під якого виднілися м’язисті, засмаглі до кольору мореного дуба руки. Постать спритно скочила на ноги, тримаючи в руках велетенський гайковий ключ, який виглядав як грізна зброя.

Людина була невизначеного віку, з короткою стрижкою «під їжачка», обличчям, посіченим дрібними зморшками від сонця, та широкими плечима. На грудях висів важкий шкіряний фартух, завішаний викрутками та вимірювальними приладами.

— Знову притяг якийсь непотріб ? — голос був низьким, хрипким, наче тертя металу по металу. — Якщо це двигун від «Марса-5», то можеш скинути його в чорну діру — там поршні вщент розбиті.

Мирослава мимоволі зробила крок назад, притиснувши наплічник до грудей. Вона була впевнена, що перед нею — батько Ніка, суворий механік, загартований десятиліттями праці.

— Пане... — тихо почала вона, схиливши голову. — Доброго дня. Я – Мирослава…провідний вчений… ее… Мирося Горошко… 

Постать раптом завмерла, уважно розглядаючи дівчину крізь захисні окуляри. Потім людина зняла рукавиці, витираючи замаслені руки об ганчірку, і розпливлася в широкій усмішці, яка миттєво зробила обличчя добрішим.

— «Пане»? — людина зареготала гучним, розкотистим сміхом. — Чув, Ніку? Твоя діваха сприйняла мене за мужика!

Нік лише хмикнув, вивантажуючи речі. 

— Мирославо, знайомся. Це моя мати. Звати Алекс. Скорочено від Олександри, але тут її інакше як Ал ніхто не кличе. Вона в нас головний тех-ас на три оази навколо.

Мирослава почервоніла до коренів волосся. Вона дивилася на цю неймовірно сильну, засмаглу жінку, яка виглядала як частина самої техніки, і не знала, куди подіти очі.

— Ой... пробачте, пані Алекс... я не хотіла... просто тут так багато металу, і ви так вправно...

Алекс підійшла ближче. Від неї пахло мастилом, гарячим піском та дивною, але приємною сумішшю тутешньої рослинності, яка заміняла траву. Вона поклала важку, мозолясту руку на плече Мирослави. Незважаючи на зовнішню грубість, дотик був напрочуд ніжним.

— Ну аякже, а я вже розмріялась. Така краля точно на тебе б не звернула уваги. Он у тебе, — Алекс скептично оглянула сина з ніг до голови, — кут випередження запалювання в мізках збитий ще з дитинства. Ти ж навіть на елементарному синхрофазотроні фазу від нуля не відрізниш, поки тебе струмом не перетягне! Весь у батька: той теж спочатку гайки закручував, а потім думав, навіщо вони там були потрібні. У тебе ж руки під дюймову різьбу заточені, а лізеш у метрику. Як ти з такою тонкою дівчиною взагалі спілкуватися збирався? Ти ж їй замість компліментів почнеш про в’язкість мастила в редукторі затирати!

Вона знову повернулася до Мирослави, і її погляд пом’якшав, ставши майже захисним.

— Але ти зовсім не схожа і на тих, нічних метеликів з якими Височенко водиться. Може дійсно сестра? А, не важливо.На Атолі тобі буде добре. Тут пісок не бреше, а залізо не зраджує.

Вона обернулася до сина:

 — Ніку, тягни її лахи в третій модуль, той, що під помаранчевим тріксом. Там найменше пилу.

А потім знову повернулася до Мирослави, і в її погляді промайнуло щось материнське, глибоке й тепле:

 — Не бійся, мала. Тепер ти під моїм крилом. Будеш моєю дочкою на цей час. Нагодую тебе моїм фірмовим піщаним хлібом, а потім покажеш мені, що ти там у своїх книжках вичитала. Може, твій вчений розум підкаже, чому в мене цей клятий генератор щоночі чхає.

Мирослава фізично відчула, як крижане, затяжне напруження останніх пекельних днів нарешті починає повільно, по краплі, відпускати її змучену свідомість. Тут, у самому серці цього химерного притулку, де гострокутні силуети іржавого брухту парадоксально перепліталися з ніжними вигинами рожевих дерев, вона вперше за довгі місяці відчула щось, що нагадувало безпеку. Під негласним, але відчутним захистом цієї жінки-механіка, яка здавалася такою ж непохитною, як скелі Атолу, Мирослава дозволила собі вперше видихнути, не озираючись на кожному кроці у пошуках тіней корпорації.