Розділ 16. Вектор надлюдяності.

Мікаель Сарно був справжнім «дитям Омеги». Він прибув на станцію ще підлітком, міцно тримаючись за руку свого славетного батька, і тоді «Цитадель» здавалася йому вершиною людського генія, сяючою брамою до зірок. У свої двадцять три роки він мав стати наймолодшим тріумфатором в історії корпорації, «золотим хлопчиком», чиє ім’я незабаром затьмарило б навіть батьківське. Але блискучий розум Міки став його прокляттям: він почав помічати те, чого не бачили інші — або те, на що решта воліла заплющувати очі.

Зараз він біг технічними коридорами, намагаючись злитися з ритмом станції, стати безтілесною тінню серед холодного металу. Кожен звук — віддалений гуркіт вентиляції чи випадковий вигук охорони — змушував його серце здригатися від тваринного жаху. Мікаель знав: система вже зафіксувала його несанкціоноване переміщення. «Око Валленберга», безжальний Штучний Інтелект станції, вже почало аналізувати його маршрут, вираховуючи ймовірність наступного кроку.

Але справжня небезпека була не в об’єктивах камер. Вона крилась у наглядачі. Ґлехо... Міка знову відчув на потилиці той самий холодний, липкий погляд ґрааканця, який переслідував його останні тижні. Емпат знав, що Андре Сарно не просто працював над Кодом — він ділився знаннями з сином, передаючи йому істину, яка мала стати єдиною зброєю проти «Тенет». Проте батько не встиг завершити розпочате: він не встиг пояснити сину, як саме можна приборкати те, що не піддається жодним законам фізики.

Код. Аморфна речовина невідомого походження, що мала б наділити Валленберга силою Бога. Заради нього корпорація поклала на жертовний вівтар тисячі життів і колосальні ресурси, але ця сутність не підкорялася традиційній науці. Було проведено незліченні досліди, втрачено десятки тисяч людей, але все намарно. Код лише анігілював кожного, хто намагався витягти його з Пустки, залишаючи після себе лише хаос та порожнечу.

Хлопець залетів у вузький проліт між рівнями і зупинився, важко й судомно дихаючи. У тривожному червоному світлі аварійних ламп його бліде обличчя здавалося майже прозорим, наче він уже почав розчинятися в атмосфері цієї проклятої станції. Старий Сарно був єдиним, хто розумів, чому Код чинить такий запеклий опір, чому він не піддається найкращим вченим Всесвіту, а лише поглинає їх. Тепер, коли батька не стало, корпорація думає що Мікаель залишився єдиним носієм цієї істини. Це робило його найдорожчою і найнебезпечнішою мішенню на всій «Цитаделі».

Мікаель зупинився, знесилено притиснувшись спиною до холодної, вібруючої стіни. Його блискучий розум, який колись за лічені хвилини розв'язував найскладніші квантові рівняння, зараз малював лише одну картину: Сектор Гамма, кабелі, що впиваються в хребет, і ті уривки знань, які батько розповідав йому пошепки в герметичній лабораторії. Андре Сарно понад усе не хотів, щоб його син став черговою порцією пального для енергетичних апетитів Валленберга. Саме тому він не довіряв цифрам — він усе записував у старий паперовий щоденник, добре знаючи, що за кожним електронним байтом на станції невпинно стежать.

«Якщо зі мною щось станеться — передай щоденник Олені Вербицькій. Тільки вона зможе все зрозуміти», — ці слова батька стали для Міки священним заповітом. Проте реальність виявилася значно жорстокішою. Після смерті Андре щоденник безслідно зник, наче його ніколи й не існувало. У таємній схованці, яку батько готував роками, Мікаель знайшов лише заплямований жетон із дивною абревіатурою та коротку, написану нашвидкуруч записку: «Передай Олені».

«Я — наступний», — ця думка пульсувала в скронях разом із кров’ю, відбиваючи ритм неминучості. — «Батько знав, що вони зроблять з ним. Він намагався врятувати мене, знищивши жоденник... Але тепер, коли жетон у Олени, я — порожня оболонка, яку вони розчавлять, щойно помітять».

Міка відчував, що разом із холодним металом він віддав і своє право на життя, підписавши собі вирок. Він стояв у червоних сутінках коридору, відчуваючи себе тінню, яка ось-ось зникне, залишивши по собі лише відлуння невисловленої правди.

— Тільки б вона встигла, — прошепотів він, витираючи піт з чола тремтячою рукою. — Тільки б вона розгадала таємницю раніше, ніж вони випалять мені мозок.

Він знову рушив углиб станції, уникаючи головних магістралей і тримаючись тіней, що пахли мастилом та озоном. Мікаель Сарно більше не був «золотим хлопчиком» науки чи надією корпорації — тепер він був лише живою базою даних, на яку оголошено полювання. Кожен його крок, кожен судомний подих наближали його або до примарного порятунку людства, або до тієї самої «не-смерті», якої так боявся його батько.

Прокрадаючись крізь лабіринти технічних ярусів, Мікаель раптом різко загальмував, ледь не влетівши в зону яскравого освітлення центрального переходу. Серце калатало об ребра, наче спійманий птах, а в роті пересохло від присмаку металу й липкого страху. Він завмер, втиснувшись у нішу, і гарячково озирнувся. Він добре знав цей поворот: ще якихось двадцять метрів технічним лазом, і він опиниться в занедбаному гідропонному секторі. Там, серед напівзасохлих, здичавілих рослин, усе ще діяли старі термінали, які за щасливим збігом обставин так і не підключили до загальної мережі «Тенет». Це був його останній прихисток. Його єдиний шанс.

Але тінь, що відокремилася від стіни попереду, була занадто плавною, занадто... нелюдською.

— Ти занадто гучно думаєш, Міко, — голос Ґлехо пролунав не з коридору, а прямо всередині черепа хлопця, м’яко вібруючи в нейронах.

Міка завмер. Ґрааканець стояв у напівтемряві, схрестивши руки на грудях. Його шкіра в слабкому люмінесцентному світлі здавалася попелястою, а великі очі пульсували ледь помітним фіолетовим сяйвом. Він не тримав зброї, але від нього виходила така хвиля важкої, в’язкої енергії, що Міці здалося, ніби саме повітря навколо нього перетворилося на кисіль.

— Куди ти так поспішаєш? — Ґлехо зробив крок уперед, і Міка мимоволі відступив, втискаючись спиною в холодну перебірку. — Твій батько завжди казав, що поспіх — це ворог істинного дослідника.