Розділ 15. Таємниці цитаделі.

Металевий лаз №4 виплюнув Олену в технічний завулок житлового сектора. Вона впала на коліна, жадібно ковтаючи стерильне, холодне повітря, яке після озонового пекла нижніх рівнів здавалося солодким нектаром. Легені горіли, а в вухах усе ще відлунював той страшний, надлюдський гул, який видав Ґлехо перед тим, як «приспати» штурмовиків.

Вона не дала собі ні секунди на перепочинок. Спершись об стіну, Олена піднялася і рушила до своєї каюти, намагаючись імітувати ходу втомленої жінки, що просто повертається з пізньої зміни. Кожен крок віддавався болем у м’язах, а термокостюм під верхнім одягом здавався розпеченим панциром.

Коли герметичні двері її кімнати нарешті зачинилися з тихим шипінням, Олена не витримала. Вона сповзла по стіні, затиснувши рот рукою, щоб не закричати. Перед очима, наче випалені на сітківці, стояли кадри: розірване тіло Андре, кабелі в його хребті та те єдине око, що благало про смерть.

— Мені треба заспокоїтися. Дихай, — прошепотіла вона собі. — Ти жива. Поки що.

Механічними, незграбними рухами вона почала знімати екіпіровку. Важкий термокостюм полетів у найдальший кут під ліжко, схований за панеллю фальш-підлоги, яку вона розхитала ще в перший тиждень, шукаючи джерело дивного гулу. Сканер, дешифратор, різак — усе пішло туди ж. Олена ретельно витерла руки антисептиком, змиваючи невидимий бруд Сектору Гамма, і лише тоді дозволила собі впасти на вузьке ліжко.

Темрява каюти не принесла спокою. Вона була наповнена питаннями, що жалили гостріше за голки в тілі Сарно.

— Що це було? — запитала вона порожнечу. — Що вони з ним зробили?

Андре Сарно. Провідний геофізик, людина, чиє ім'я на Землі вимовляли з пошаною. Професор, лауреат сотні премій. І тут, на краю Всесвіту, його перетворили на «біологічний інтерфейс». Корпорація «Тенета» не просто не надала йому допомоги після аварії — вони використали його агонію як паливо для своїх досліджень.

«Вони тримають його душу в пастці цього м’яса, щоб знімати показники анігіляції», — ці слова Ґлехо тепер стояли у вухах, наче безперервний ультразвук. Від цієї думки Олену знудило. Шлунок стиснувся в болісний вузол, а до горла підступила гірка жовч.

На цій станції вчені не були елітою, інтелектуальним авангардом людства чи гордістю цивілізації. Вони були розхідним матеріалом. Звичайними батарейками, які безжально викидають у холодний космос, щойно вони перестають тримати заряд. Отже, все, що вливали їй у вуха психологи «Тенет» під час вербування — солодкі казки про «місію», «вищі цілі» та «внесок у майбутнє», — було лише блискучим обгортковим папером на ящику для трупів. Її тут чекало лише одне — смерть. І це ще в кращому випадку, якщо смерть настане миттєво, а не перетвориться на технологічне пекло, подібне до того, що вона бачила під куполом.

— Ні, ні... я не здамся, — прошепотіла вона, вчепившись пальцями в край залізного ліжка. Нігті біліли від напруги. — Треба думати... треба просто думати, як звідси вибратися.

Олена підвелася й почала гарячково міряти каюту кроками. В її голові, наче на електронному табло, спалахували варіанти. Вантажні шлюзи? Технічні боти? Можливо, вдасться перехопити керування рятувальною капсулою під час наступного вантажного циклу? Вона ж біолог, вона знає, як діють паралітичні токсини — вона могла б вивести з ладу охорону в ангарі...

Але з кожним новим кроком по тісній каюті її запал згасав, розбиваючись об крижані факти. «Цитадель-0» не була простою космічною станцією. Це був герметичний склеп на орбіті планети, якої немає на жодній зоряній мапі вільного доступу.

До найближчої колонії — роки польоту на субсвітловій швидкості. Капсули не мають гіпердвигунів, вони лише дрейфують, чекаючи на материнський корабель «Тенет», який приходить раз на пів року. А навіть якщо вона дивом вирветься зі станції — куди тікати? Навколо лише Омега з її в’язкою Пусткою, яка розчиняє метал і розум так само легко, як кислота папір.

Вона зупинилася посеред кімнати, важко дихаючи. Погляд упав на термінал, на камери спостереження в кутках, на датчики тиску в підлозі.

Вони у пастці. Кожен із них. Станція була не домом і не лабораторією — це була ідеально сконструйована пастка, де кожен рух контролювався Штучним Інтелектом і емпатами на кшталт Ґлехо. Втекти звідси фізично було так само неможливо, як вистрибнути з власної шкіри.

— Звідси немає виходу, — усвідомлення вдарило її під дих, вибиваючи залишки повітря.

За межами станції — Пустка, всередині — м’ясорубка «Тенет». Олена зрозуміла, що вони не просто вчені на контракті. Вони — в’язні в позолочених кайданах, де роль наглядача грає той, хто нещодавно пив з нею чай і розповідав про лілії. 

 Раптом у самому центрі її відчаю, наче спалах сигнальної ракети, народилася інша, шалена, але єдино рятівна думка: якщо виходу не має, якщо ці стіни — її довічна клітка, значить, вона має пробити шлях крізь саму таємницю. Раз неможливо втекти фізично, вона мусить зрозуміти, у яке саме пекло її запроторили.

— Код... — прошепотіла вона, згадуючи передсмертні хрипи Андре. — Він сказав, що це двері. Але двері куди? І що таке цей Код?

Вона почала гарячково аналізувати. Пустка... аморфна, непізнана, математично нелогічна речовина, що оточує Омегу. Вона не підкоряється жодним законам фізики, хімії і біології. Вчені вважали її кінцем Всесвіту. Чи ні? Адже Сарно і Джіф проводили експеримент у Секторі Гамма. Вони намагалися не просто спостерігати, а вихопити щось із Пустки доки їх не накрило часовою хвилею. Вони ЩОСЬ шукали в тому хаосі. 

Олена завмерла, наче загнаний у клітку звір, що враз угледів слабину в огорожі. Її біологічний розум, вихований на чітких причинно-наслідкових зв’язках, відчайдушно намагався вибудувати логіку посеред цього божевілляЯкщо «Тенета» витрачають космічні мільярди на утримання «Цитаделі» й настільки легко, майже буденно, жертвують кращими умами людства, значить, об’єкт їхнього полювання — безцінний. 

 — Що таке той КОД? Про що були останні слова Сарно? Це мова? Мова самої Пустки? Чи може це ключ до того, що знаходиться за її межами?