Розділ 14. Нульова лінія.

Вечеря з Ґлехо залишила в душі Олени теплий слід, наче вона на мить повернулася додому. Але наступний цикл швидко повернув її до суворої реальності Омеги. Роботи накопичилося стільки, що Олена навіть не помітила, як пролетів час обіду. Аналізи кристалічного ґрунту вимагали повної концентрації — пісок планети поводився химерно: його структура змінювалася щоразу, коли дослідниця просто наближалася до контейнера.

Лише під вечір, коли спина почала німіти від незручної пози над мікроскопом, вона згадала, що не їла з самого ранку. Скинувши халат, Олена поспішила до їдальні. Проте щойно вона переступила поріг загальної зали, її охопило тривожне передчуття. Звичної «цвинтарної» тиші не спостерігалося. Навпаки, вчені, які зазвичай мовчки жували свій концентрат, зараз збилися в тісні групи. Залом розносився нерівний, гарячковий гул голосів, що різко обривався щоразу, коли повз проходив озброєний охоронець.

Олена відразу помітила порожнє місце за столом геофізиків. Сарно був відсутній. Вона підійшла до групи молодих лаборантів, які виглядали особливо наляканими.

— Що сталося? Де доктор Сарно? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій у голосі.

Один із помічників, зовсім юний хлопець із блідим, майже прозорим обличчям, підвів на неї очі. Його руки так сильно тремтіли, що він ледь тримав склянку з водою. — Стався викид... — прошепотів він. — Експеримент у Секторі Гамма. Вони не встигли закрити внутрішній контур, коли прийшла часова хвиля.

— Хто «вони»? — Олена відчула, як холодок пробіг по спині.

— Сарно і його асистент, Джіф, — долучилася до розмови жінка-біолог, нервово озираючись на вартових. — Джіфа... його більше немає. Хвиля пройшла крізь нього, і він просто... розсипався на пил прямо перед об'єктивами камер. А Сарно... з ним щось трапилося. Він не загинув, але те, що витягли з камери після шторму, важко назвати людиною.

— Де він зараз? — Олена міцно стиснула край столу.

— Охоронці ізолювали весь сектор, — відповіла біолог. — Його кудись завезли. Нікого не пускають, навіть старших офіцерів. Офіційно оголосили «біологічне зараження», але ми всі знаємо — це Омега. Сарно кричав щось про «ритм», поки його не приспали газом.

Олену охопив не просто страх, а гостре відчуття несправедливості. Сарно, який ще вчора пошепки давав їй попередження, тепер став черговою жертвою корпорації. Природна допитливість і затятий характер, що завжди допомагали їй на Землі виживати в скрутні часи, зараз підказали єдине рішення. Вона не могла просто сидіти й чекати, поки її теж «ротують».

— Де саме це сталося? У якій лабораторії був епіцентр? — наполегливо запитала вона.

— Лабораторія 7-Г, на найнижчому рівні, під технічними шахтами, — неохоче відповів лаборант. — Але не здумайте туди йти, Олено. Там зараз зона відчуження. Коридори патрулюються штурмовиками. А нас звідти виштовхали, як непотріб.

Олена нічого не відповіла. Вона лише кивнула і повільно вийшла з їдальні, вдаючи, що йде відпочивати. Але в її голові вже визрівав план. Їй потрібно було знайти схему вентиляції, і вона знала, де шукати. Кілька днів тому, під час ознайомлення з протоколами біологічної безпеки, вона помітила, що в системі очищення повітря є «сліпі зони» — старі технічні канали, які не були оцифровані в загальну мережу моніторингу.

Діставшись своєї каюти, вона не ввімкнула світло. У напівтемряві Олена підійшла до термінала. Пальці швидко забігали по сенсорній панелі. Олена затамувала подих. Вона була біохіміком, а не хакером, але роки роботи з вибагливим лабораторним софтом навчили її знаходити обхідні шляхи. Та жінка добре розуміла: якщо вона просто піде коридорами, її зупинять на першому ж посту. На «Цитаделі-0» ввічливість закінчувалася там, де починалися інтереси безпеки. Їй потрібен був не просто план, а стратегія невидимості.

— Ну ж бо, рідненька, — прошепотіла вона, коли на екрані нарешті розгорнулося складне мереживо шахт. — Покажи мені шлях до Гамми.

Вона вивчала схему, наче карту скарбів. Вентиляційні шахти були «силовими жилами» станції, якими прокладено кабелі та труби з холодоагентом. Саме там, серед гудіння гігантських лопатей і запаху паленої ізоляції, вона мала шанс залишитися непоміченою.

«Якщо Сарно щось побачив у тій хвилі, я маю знати, що саме», — думала вона, прискорюючи крок. Її оптимізм трансформувався в холодну дослідницьку лють. Вона була біохіміком, і якщо ця планета намагалася змінити біологію її колег, вона мусила на власні очі побачити, як саме, щоб зупинити це.

Вона діяла швидко й чітко, як хірург перед операцією.

З нижньої шухляди дослідниця витягла свій робочий термокостюм із металізованим напиленням. На Землі такі використовували для роботи в реакторних зонах, але тут він мав іншу мету — свинцева нитка в тканині могла частково екранувати її біополе від термічних датчиків охорони. Костюм був важким, щільно облягав тіло і холодив шкіру.

Вона перевірила балон із киснем. У Секторі Гамма після викиду могла бути пошкоджена система регенерації повітря. Вона закріпила на поясі компактну маску-респіратор із фільтрами широкого спектра. У кишені комбінезона опинилися універсальний діагностичний сканер — її «очі» в темряві — та лазерний різак для тонких металевих з'єднань. Зброї жінка не мала — Олена ніколи в житті не тримала в руках нічого смертоноснішого за кухонний ніж, але її «зброєю» виступав модифікований дешифратор, власноруч зібраний із запчастин старого аналізатора.

План був зухвалим. Олена не збиралася йти ліфтами. Вона знала, що вся станція пронизана мережею технічних тунелів — «силовими жилами», якими прокладено кабелі високої напруги та труби з холодоагентом.

Її шлях пролягав через вентиляційну решітку в лабораторії. Олена зрізала кріплення різаком, намагаючись сильно не шуміти. За решіткою зяяла вузька, темна паща вертикальної шахти. Вона вставила в рот ліхтарик, затиснувши його зубами, і почала спуск. Метал виявився крижаним, а від вібрації гігантських вентиляторів десь внизу зуби почали цокотіти.