Розділ 13. Аномалія біологічного оптимізму.

Черговий цикл штучного дня добігав кінця, і коридори Сектору Б-4 поступово заповнювалися тим самим примарним синім сяйвом, яке Олена вже навчилася ігнорувати. Вона саме мила лабораторне скло, співаючи якусь стару мелодію, коли в двері тихо, але впевнено постукали.

На порозі стояв Ґлехо. У напівтемряві його очі здавалися двома фіолетовими зорями, а капілярна мережа на скронях ледь помітно пульсувала золотавим світлом.

— Докторе Вербицька, — він схилив голову в короткому вітанні. — Цикл завершено. За регламентом зараз час для відновлення нутрієнтів. Чи не заперечуєте ви, якщо ми проведемо вечерю разом? Мені... цікаво продовжити нашу розмову.

Олена здивовано, проте щиро всміхнулася, витираючи руки рушником. — Ой, Ґлехо, ви якраз вчасно. У мене від цієї тутешньої стерильності вже в очах рябить. Звісно, ходімо. Мені теж не терпиться дізнатися про вас більше. Тільки от місцева «висока кухня» залишає бажати кращого. Тому я сьогодні прихопила трохи домашньої їжі. Думаю, вам сподобається.

Жінка хитро підморгнула колезі й попрямувала до виходу, підхопивши свою сумку.

Прийшовши до порожньої зали харчоблоку, вони влаштувалися в найдальшому кутку загальної зони. Перед ними стояли пластикові контейнери з одноманітною білковою масою, але Олена спритним рухом відсунула їх убік, виставляючи на стіл власну вечерю. Коли вона відкрила кришку, повітрям розлетівся гострий, майже забутий аромат: пряний оцет, духмяний перець і виразні нотки кропу. Це були жовті помідори, закриті за її авторським рецептом, — маленькі сонечка, що плавали в прозорому розсолі поруч із тонкою скибкою житнього хліба.

— Спробуйте, Ґлехо. Це... смак мого серпня, — вона підсунула йому невелику пластикову виделку.

Ґлехо завмер. Для нього ця трапеза виглядала як зламана декорація системи. Капіляри на його скронях тривожно спалахнули. Він обережно, наче торкаючись вибухонебезпечної речовини, наколов шматочок томата. Щойно він підніс його до вуст, емпатичні «антени» здригнулися. Він очікував відчути звичайну хімічну енергію, але замість цього його накрило хвилею чужої пам’яті: відчуттям гарячої землі під босими ногами, шумом дощу по листю і спокоєм довгого літнього вечора.

Він проковтнув. Його тіло відреагувало миттєво — дихання сповільнилося, а фіолетові очі на мить наповнилися туманом. — Це... дивовижно, — прошепотів він, і його голос здригнувся. — В кожній молекулі стільки інформації. Ця їжа не просто відновлює енергію, вона змушує мої клітини вібрувати на частоті вашої планети. Як ви можете тримати таку силу в маленькій ємності?

— Це називається консервація, — засміялася Олена. — У нас кажуть: забирати літо з собою в зиму.

Ґлехо знову розгорнув невидимі «антени», готуючись фіксувати неминуче: тіні минулого, гіркоту втрат, затамований страх перед Пусткою. Він очікував відчути в Олені той самий «розлом», який заполонив душі всіх мешканців «Цитаделі».

— Розкажіть мені про ваш дім, Олено, — м’яко почав він, пристосовуючи свій тембр до її серцевого ритму. — Про те місце, де росте липа. Як виглядає ваша планета зараз?

Олена, відірвавшись від сервірування вечірньої трапези, усміхнено відкинулася на спинку крісла, і її погляд став мрійливим. — Моя Земля... Знаєте, Ґлехо, вона неймовірна. Навіть зараз, коли люди її добряче помучили. В моєму місті ростуть каштани, які в травні розквітають такими білими свічками, наче весь світ готується до свята. А влітку, після грози, повітря пахне так соковито, що його хочеться пити. А які ліси біля мого дому… Я мала невеликий сад під Києвом. Там були троянди, які я виходжувала після кожної зими. Рідні казали: «Олено, нащо тобі та морока? Купи синтетичні», а я знала — жоден пластик не пахне так, як квітка, що боролася за життя.

Ґлехо слухав, і його фіолетові очі розширювалися. Він шукав у її голосі вібрацію болю від того, що вона все це залишила. Шукав тінь образи на дітей, про яких читав у її досьє — тих самих «паразитів», що випили її сили. Але замість цього відчував потужний, рівний потік світла.

— Ви не сумуєте за тим, що втратили? — обережно запитав він. — Ваша родина... ви поїхали так раптово.

— Знаєте, — Олена подивилася прямо йому в очі, і Ґлехо вперше відчув дивне замішання: її погляд був міцнішим за його власний. — Життя занадто коротке, щоб накопичувати образи. Так, було важко. Так, мої діти бачать світ інакше. Але це їхній шлях, а мій — тут. Я не «розбита», Ґлехо. Просто перегорнула сторінку. Омега — це не кінець для мене. Це нова лабораторія. Хіба це не чудово — бачити те, чого не бачив ніхто до тебе?

Ґрааканець завмер. Його капіляри почали вібрувати в унісон із її голосом. Він був емпатом-майстром, бачив тисячі смертних істот, але вперше стикався з такою непробивною цілісністю. У ній не було страху перед Пусткою. Не було невпевненості. Вона не була «зношеною свідомістю», як сподівалися в «Тенетах». Вона була живою силою, яка не потребувала зовнішніх підпор.

Чим більше вона говорила про зорі, про біологічні цикли, про мрію побачити першу живу клітину в пісках Омеги, тим більше Ґлехо розумів: він більше не вивчає її як експеримент. Його непереборно тягнуло до неї, як до єдиного джерела тепла в космічному вакуумі.

Фіолетові очі Ґлехо Роґуе на мить втратили свою скануючу гостроту, стаючи глибокими й тихими, наче нічне небо над океаном. Він повільно відсунув порожній контейнер і схрестив довгі тонкі пальці. Його постать, нерухома і велична, здавалася частиною архітектури станції, але в цій нерухомості відчувалося щось хиже, затамоване.

— Моя планета, Ґраак, зовсім не схожа на вашу кам’янисту Землю, Олено, — почав він, і в його голосі з’явилася м’яка вібрація, якої вона не чула раніше. — У нас немає твердого ґрунту під ногами. Ґраак — це світ безмежного газового океану, який ми називаємо Ефіром. Ми живемо на літаючих островах-коралах, що дрейфують у потоках світла, підхоплені вітрами, які ніколи не вщухають.

Олена затамувала подих, уявивши цю фантастичну картину.