Розділ 10. Точка дивергенції.

Тишу таємного лігва, де Максим і Мирослава нарешті заснули, втиснувшись один в одного на вузькому дивані, розірвав різкий металевий сигнал. Термінал на столі спалахнув холодним синім світлом, і над кімнатою пролунав сухий голос диспетчера корпорації:

— Пілот Височенко, статус готовності «Скорпіона» — сто відсотків. Передпольотна підготовка завершена. Виліт через дві години. Повний пакет курсу буде розблоковано безпосередньо в гіперпросторі. Недотримання таймінгу призведе до анулювання контракту та активації штрафних санкцій.

Максим різко смикнувся, ледь не скинувши Мирославу на підлогу. Вона здригнулася, кліпаючи очима від яскравого світла моніторів; за мить усвідомлення реальності вдарило її сильніше за будь-який сигнал.

— Доброго ранку, колего, — пролунав голос Грицька, в якому іронія була густішою за мастило. — Я, звісно, намагався фільтрувати зовнішні шуми, щоб не переривати ваш... назвемо це «дипломатичний обмін досвідом», але корпорація чекати не буде. Твій пульс, Максиме, зараз як у загнаного кролика. Рекомендую вжити стимулятори.

— Завали, залізяко! — прохрипів Максим, протираючи обличчя долонями. — Ти що, всю ніч за моїми датчиками підглядав?

— Я лише моніторив стан життєзабезпечення в секторі. До речі, Мирославо, твій рівень ендорфінів за останні вісім годин перевищив річну норму. Вітаю з успішним завершенням польових досліджень.

Мирослава, почувши голос андроїда, густо почервоніла. Вона миттєво прикрилася льотною курткою Максима і, не озираючись, кинулася до невеликого технічного блоку, що слугував ванною кімнатою.

— Грицьку, ти — шматок іржавого непотребу! — гаркнув Максим, натягуючи штани. — Ще раз влізеш зі своїми коментарями без потреби — розберу на запчастини й здам на металобрухт космічним циганам!

— Твій гнів статистично передбачуваний, — спокійно відповів Г.Р.Ц.К.О. — Проте нагадую: у тебе рейс, а дівчина сама тут не виживе.

Максим гучно вилаявся, не соромлячись у виразах. Його вулична манера вмить повернулася, витісняючи нічну ніжність.

— Мать твою за ногу, Грішо, не каркай під руку! — гаркнув він, затягуючи ремінь. — Шари залий, я й сам бачу, що треба щось рішати з цією професоркою. Не лишати ж її тут пацюкам на сніданок, вона ж у цьому гетто і дня не протягне — її або «Тенета» з'їдять, або місцеві шкуродери на органи розберуть.

Він гарячково забігав очима по терміналах, прикидаючи варіанти. В голові крутилися імена, борги, старі зв'язки. І тут його осяяло.

— Точно! Нік! Цей старий хрич завжди десь поруч крутиться, де пахне паленим і дешевим мастилом.

Максим швидко вивів на екран зашифрований канал. Виявилося, що Нік якраз «гуляє» неподалік — за пару кварталів від лігва, перевіряючи чергову партію контрабандних запчастин.

— Ніку, пень ти старий, то ти тут тусуєшся і навіть не зізнаєшся? — Максим, не чекаючи на відповідь, одразу перейшов до справи. — Слухай сюди і не перебивай. У мене тут вантаж... делікатний. Сеструха моя, Височенко по баті, розумієш? Треба її терміново здимити з планети, бо за нею хвости такі, що скоро весь Ярус на вухах стоятиме. Я в рейс іду, «Скорпіон» уже б’є копитом, так що ти — моя остання надія. Дуй до мене на всіх парах, перетремо деталі. З мене поляна така, що твій двигун захлинеться від щастя!

Нік на тому боці щось прохрипів про «знову ти зі своїми проблемами», але обіцяв бути за п'ятнадцять хвилин.

— Бачиш, залізяко? — Максим тріумфально глянув у стелю, де ховалися сенсори андроїда. — Розрулив. Зараз Нік підскочить, забере малу, і буде вона на «Атолі» камінці рахувати, поки я в Пустці буду бабло косити. Все буде окі-докі.

— Твій рівень оптимізму межує з безумством, — сухо відгукнувся Г.Р.Ц.К.О. — Але Нік — це дійсно варіант із найменшою ймовірністю летального фіналу. Проте раджу тобі швидше вдягатися, бо «сеструха» вже виходить із душу.

Двері технічного блоку прочинилися, і звідти вийшла Мирослава. На фоні іржавих стін вона виглядала зовсім недоречно — скуйовджена, у безглуздому великому светрі, з почервонілими очима. Вона була схожа на мале вуличне кошеня, яке випадково забрело в лігво до старого вовка.

Максим на мить завмер, розглядаючи її. В голові промайнула цинічна думка: «А Гріша шарить, я реально чокнутий. Як я міг з нею переспати? Та мене від одного її вигляду нудить». Він коротко хмикнув, приховуючи раптовий напад прозріння за звичною маскою байдужості.

— Так, професорко, досить відсвічувати, — він підійшов до неї і, пересилюючи себе, міцно взяв за руку. — Слухай сюди і запам’ятовуй з першого разу, бо дублю не буде.

Мирослава підняла на нього погляд, повний остраху. Вона ледь стримувала сльози.

— Коротше, розклад такий, мала, — він сплюнув убік. — На «Скорпіон» я тебе не підпишу. Там камери на кожному кроці, і якщо папік Валленберг побачить твій фейс у моїй кабіні, нам обом випишуть квиток в один кінець без права на пересадку. А я ще не готовий прикрашати своїм трупом орбіту. Зараз підскочить мій кореш, Нік. Він механік, трохи прибабахнутий, але в цілому пацан надійний. Вивезе тебе на своєму диркотирі до вантажного порту, а там — на «Атол». Для нього ти тепер моя сеструха двоюрідна, по тітці з Аргума. Тій, що недавно загнулася, пам’ятаєш? Ні, не пам’ятаєш, і не треба. Головне — рот не відкривай про свої формули і «Тенета». Будь простою дівкою з периферії, яка їде пересидіти кипіш.

Він відчув, як її рука тремтить у його долоні. Мирослава слухала, затамувавши подих. Кожне його слово віддаляло її від стерильного світу і кидало в невідомість. Вона розуміла: діватися нікуди. Або цей Атол і невідомий Нік, або підвали «Тенет».

— На «Атолі» у мене також є лігво і заначка, — продовжував Максим, навмисно уникаючи її погляду. — На роги не вставай. Нік — пацан правильний, не здасть. Житимеш як королева, тільки без слуг і з видом на пустелю.

Мирослава лише мовчки кивнула. Сльоза таки скотилася по щоці, але вона її швидко змахнула.

— Ну от і лади, — Максим відпустив її руку і відвернувся до термінала. — Грішо, де там цей літаючий металобрухт Ніка?