Розділ 9. Синхронізація несумісних станів.

Максим закинув Мирославу в кабіну бота, наче мішок із золотом, і сам заскочив слідом, закриваючи люк носком черевика. Бот здригнувся і за мить рвонув із місця так, що їх втиснуло в старі шкіряні крісла, а шлунок Мирослави на мить вирішив помінятися місцями з легенями.

Коли перевантаження трохи відпустило, Максим перевів подих і почав вигрібати з глибоких кишень куртки «здобич».

— На, тримай своє залізо, професорка, — хрипко кинув він, простягаючи їй накопичувачі. — Гріша казав, що тут вся твоя каторжна робота за десять років. Все ціле, ніби ніде не коцнув, поки ми по тій трубі рачки лазили.

Мирослава гарячково вихопила блоки пам’яті з його рук. Замість того, щоб подякувати, вона почала прискіпливо їх оглядати, ледь не обнюхуючи кожен роз’єм.

— Ти... ти як його тримав?! — обурено вигукнула вона, поправляючи окуляри, які після втечі трималися на одному чесному слові. — Це ж кристалічна матриця! Її не можна класти поруч із випромінювачем, статичне поле могло пошкодити сигнатуру! Ти хоч розумієш, що ти зараз міг стерти «Надію» просто своєю неотесаністю?

Максим на мить застиг із напіввідкритим ротом, а потім весело реготнув, витираючи дощову воду з обличчя.

— Чуєш, Гріша, ти зацінив? — вигукнув він у порожнечу кабіни. — Я її з-під носа у «Тенет» витяг, на горбу пер, дупу підставив під маслини — а вона мені за сигнатуру пред’являє! Ну і характер у тебе, кицюню. Реально, за такий двіж мені мають пам’ятник поставити, а ти мене як курсанта пісочиш.

— Максиме, я змушений погодитися з об’єктом, — пролунав спокійний голос Г.Р.Ц.К.О. з динаміків бота. — Твоє поводження з високотехнологічним обладнанням завжди нагадувало гру неандертальця з кришталевою вазою. Проте, згідно з моїм скануванням, дані цілі. А зараз — припиніть сварку. Ми підлітаємо до кордону Нижніх ярусів. Служба безпеки заблокувала вихід для цивільних ботів. Вас вже шукають. Тому необхідно прорватись до головного шлюзу.

Максим миттєво підібрався, і його погляд знову став холодним і хижим. Він перехопив штурвал у бота, відчуваючи, як під пальцями вібрує старий метал.

— Ну що, мала, пристібайся міцніше, — кинув він Мирославі, не зводячи очей із панорамного вікна, де вже виринали прожектори периметра. — Зараз побачиш, як справжні пацани проходять через блокаду. Гріша, давай мені повний пріоритет на двигуни. Будемо робити дирку в їхньому паркані.

Бот здригнувся, коли Г.Р.Ц.К.О. перекинув усю потужність на маршеві прискорювачі. В ілюмінаторах спалахнули вогні прожекторів — патрульні катери «Тенет» вишикувалися в щільну лінію, перекриваючи головний шлюз.

— Максиме, кут атаки занадто гострий! — синтетичний голос андроїда ледь перекривав ревіння двигуна. — Імовірність зіткнення 87%. Рекомендую скинути швидкість і… здатися на милість корпорації.

— Завали, залізяко! Хто не ризикує, той не п’є синтетичного віскі! — Максим різко смикнув штурвал на себе, вводячи бот у круте піке під саме черевце вантажної баржі, що стояла на розвантаженні.

Мирослава скрикнула, коли її тіло втиснуло в крісло. Перевантаження було таким сильним, що перед очима попливли чорні плями. Вона бачила, як повз них на шаленій швидкості проносяться сталеві балки порту та лазерні сітки.

— Дивись, мала, зараз буде фокус! — Максим вишкірився, натискаючи кнопку аварійного скидання палива.

Величезна хмара газу миттєво засліпила радари патрульних. Поки боти катерів намагалися зрозуміти, куди подівся їхній «клієнт», Максим проскочив у технічний зазор між шлюзовими воротами, ледь не стерши обшивку бота об холодний метал.

— Є! Вирвалися! — він тріумфально вдарив по панелі управління.

Бот вилетів у вільний простір за нижніми ярусами, де панував вічний морок. Тут, серед занедбаних ангарів, їх уже ніхто не шукав би так завзято. Максим видихнув і трохи послабив хватку на штурвалі.

Він глянув на Мирославу: вона була бліда, окуляри з’їхали набік, а зачіска нагадувала вибух на макаронній фабриці.

— Ну що, професорка, жива? — хрипко запитав він. — Тепер ти офіційно в розшуку. Ласкаво просимо в реальний світ, де за помилки платять головою.

Мирослава поправила окуляри тремтячою рукою. 

— Ти... ти божевільний, Височенко.

— А ти як думала? — Максим примружився, вдивляючись у діру темного ангара попереду. — В цій системі або ти псих і вільний, або ти нормальний і в нашийнику.

Він на мить завагався а потім, неочікувано навіть для самого себе, тихо кинув у простір кабіни:

— Гріша… Ніколи не думав, що заведу такий базар, але від душі — за підстраховку, чисто по-пацанськи, дякую. Далі я сам розрулю. Треба сховати професорку , поки ці пси з «Тенет» не підтягнули важку артилерію й не почали прасувати сектор.

На мить у кабіні запала тиша, яку перервав лише сухий, іронічний голос андроїда.

— Максиме, я зафіксував у твоєму голосі аномальні вібрації, які біологічні істоти називають «вдячністю», — відчеканив Г.Р.Ц.К.О. — Мої алгоритми шоковані, але я прийму це як компенсацію за твій жахливий суржик. 

— От же ж вредна залізяка, — хмикнув Максим, відчуваючи дивну полегшення. — Вчися, професорка. Навіть робота можна довести до білої гарячки, якщо правильно підійти до справи.

Він впевнено спрямував бот у глибину технічного горизонту, де попереду майоріла паща покинутого доку. Там, у густій темряві, розкинулося старе занедбане гетто — місце щурів та людей, про яких світ давно забув, куди патрульні катери «Тенет» спускалися хіба що в супроводі штурмової групи. Тут іржа була товщою за метал, а закон вартував менше, ніж ковток чистої води.

Останній ривок штурвала — і старий бот м’яко осів на опори, здійнявши хмару старого пилу, що роками накопичувався на площадці перед занедбаним ангаром. Максим вимкнув двигуни, клацнувши останнім тумблером, і в кабіні запала незвична, майже фізично важка тиша. Тільки метал остигав із характерним потріскуванням, ніби корабель намагався віддихатися після шалених перегонів.