Розділ 8. Рівняння для двох невідомих.

Маглев мчав крізь тунелі, немов срібна куля, розрізаючи густу темряву між Ярусами. У вагоні було майже порожньо. Мирослава сиділа біля вікна, стиснувши сумку на колінах так, наче там був останній запас кисню на станції. Вона мовчала, лише іноді кидала тривожні погляди на двері при кожній зупинці.

Максим розвалився на сидінні поруч, закинувши ногу на ногу. Його нахабна посмішка нікуди не зникла, але очі сканували вагон не менш ретельно, ніж радари «Скорпіона».

— Максиме, — пролунав у голові голос Грицька, — я зафіксував два цивільні дрони-спостерігачі на попередній станції. Ймовірність того, що вони належать службі безпеки «Тенет», становить 42%. Рекомендую припинити цей маскарад із рукою на її плечі й поводитися природніше.

— Відвали, залізяко, — ледь чутно пробурмотів Максим. — Якраз це і є природно. Хто подумає на палкого коханця, що він шпигун? Це ж класика.

Він скосив погляд на Мирославу. В синюватому світлі маглева її обличчя здавалося зовсім блідим, а окуляри постійно сповзали на кінчик носа. 

«Ну і привид, — подумав він. — Реально, Гріша, підкрути мені в очах яскравість чи якийсь блюр, бо в мене від її вигляду депресія почнеться раніше, ніж ми до ліжка дійдемо».

— Твій естетичний нігілізм — це твоя особиста проблема, — відрізав андроїд. — Ми наближаємося до Двадцятого Ярусу. Рівень злочинності тут вищий, ніж рівень твого інтелекту. Будь готовий.

Вони вийшли на перон, де повітря було важким і пахло вологою та горілою синтетикою. Квартира Мирослави ховалася в одному з тих будинків-вуликів, де стіни, здавалося, трималися лише на чесному слові та шарах старої фарби.

Коли Мирослава приклала карту до зчитувача і двері з шипінням від’їхали, Максим на мить завмер.

— Ого... Красуня, ти тут шо, готуєшся до повстання машин?

Квартира була схожа не на житло дівчини, а на нутрощі розібраного суперкомп'ютера. Всюди — на підлозі, столах, навіть на кухонній стійці — лежали плати, мотки дротів, розкриті блоки серверів. Три величезні монітори в кутку пульсували кодом, висвітлюючи гори порожніх коробок від поживних батончиків та стоси паперових роздруківок. Замість ліжка в кутку стояв старий реанімаційний диван, завалений технічною літературою.

— Проходь, — Мирослава вже не звертала на нього уваги. Вона скинула куртку просто на спинку старого крісла і кинулася до термінала. — Скажи нехай твій андроїд, Гріша, чи як ти його називав, підключиться до мого локального шлюзу. Мені треба перевірити сигнатуру вашого бортового ядра.

Максим впевненою ходою пройшов углиб кімнати, обходячи купу заліза. Він чекав, що вона зараз почне хоч якось «готувати ґрунт» для інтиму — ну, там, вино запропонує чи принаймні зніме ці жахливі окуляри. Але Мирослава вже була в іншому вимірі. Її пальці літали по клавіатурі з такою швидкістю, що Максим мимоволі замилувався.

— Слухай, мала, — він підійшов до неї ззаду, обіпершись руками об спинку її крісла. — Може, ми спочатку розслабимося? Ти ж мене не за комп кличеш, правильно? Давай я тобі спинку розімну, чи шо... Ти ж вся напружена, як дріт під током.

Він нахилився до її вуха, випускаючи хмару свого фірмового «шарму».

— Максиме, — перебив Грицько, — я підключився до її мережі. І... о боги кібернетики... Я бачу структуру протоколу «Надія». Це... це математична поезія. Вона не просто змінила вектор, вона створила динамічний фрактальний щит. Твої спроби флірту зараз виглядають як спроба мавпи збагнути будову адронного колайдера. Замовкни і не заважай їй. Від цього тепер залежать наші життя

Мирослава навіть не повернула голови. 

— Сядь і не дихай мені в шию, Максиме, — кинула вона холодним, професійним тоном. — Твій корабель зараз має захист як паперовий літачок у вакуумі. Якщо я не встигну прошити твій навігатор моїм кодом до світанку, ти станеш найдорожчим шматком космічного сміття в історії «Тенет».

Хлопець  відсторонився, трохи спантеличений. Його гордість знову отримала щигля.

 — Та ладно, — пробурмотів він. — Я ж суто для підтримки духу... Шо, реально все так погано з моєю пташкою?

Мирослава нарешті повернулася до нього. Її очі за лінзами окулярів горіли таким фанатичним вогнем, що Максиму на мить стало ніяково.

 — Гірше. Те, що Стелла назвала «оптимізацією», — це видалення блоку зворотного зв'язку з Омегою. Ви просто вріжетеся в хвилю часу, коли вона знову виникне і твої лінзи, Максиме, навіть не встигнуть показати тобі всю велич Пустки, бо твої очі випаруються швидше за твої думки.

Вона знову повернулася до екрана. 

— Давай сюди свій ключ доступу. Будемо робити з твого корита справжній корабель.

Максим стояв посеред цього технічного хаосу, дивлячись на маленьку постать у розтягнутому светрі, і вперше відчув, як по шкірі пройшов справжній мороз. Здається, ніч обіцяла бути зовсім не такою, як він малював у своїх фантазіях.

Хлопець навис над її спиною, але звичний «нахабний режим» почав давати серйозні збої. Він дивився на її тонкі пальці, що літали по клавішах, на посічене посічене втомою обличчя, освітлене синім мерехтінням моніторів, і відчував, як усередині щось перевертається.

Це було дивне, раніше невідоме йому почуття — густа суміш жалю та поваги. Йому було жаль цю дівчину, яку корпоративна машина виплюнула, як використану батарейку, не глянувши на те, що всередині неї б’ється справжній геній. Він бачив її самотність у цій захаращеній квартирі, бачив цей розтягнутий светр, який вона носила як обладунки, і йому раптом захотілося просто накрити її плечі своєю курткою.

Але разом із тим у ньому росла величезна повага. Ця «курка», над якою він щойно кепкував, зараз, не вагаючись, ставила на кін свою свободу і життя, щоб врятувати його — пройдисвіта, якого вона знала менше години. Вона не просто «малювала формули», вона була єдиним воїном на полі бою, про якого ніхто навіть не здогадувався.