Розділ 7. Горизонт подій.

«Чорна діра» ховалася на нижніх ярусах «Зеніту», там, де архітектура втрачала глянцеву симетрію і починала оголювати справжню структуру станції. Сюди не доходили святкові фанфари верхніх залів і не пробивалися трансляції тріумфальних презентацій. Лише глухий гул реакторів, що пульсував десь у товщі металу, як віддалене серцебиття.

Вхід був вузький, майже непомітний — чорний овал у стіні без жодної вивіски. Назву бар отримав не через дизайн, а через відчуття: сюди приходили ті, кого життя вже трохи зігнуло, втягнуло в себе, як гравітація, від якої немає втечі.

Всередині панував приглушений фіолетовий неон. Світло не освітлювало — воно лише підкреслювало контури. Люди сиділи напівсилуетами, наче тіні, що випадково навчилися тримати склянки. Барна стійка була зроблена з темного скла, під яким повільно текли тонкі смуги світла, схожі на акреційний диск навколо справжньої чорної діри. Коли хтось ставив келих, світло на мить викривлювалося, ніби простір реагував на масу.

Музика тут така потужна, що  ховала в своїх хвилях все довкола. Бас був настільки глибоким, що його відчували більше грудною кліткою, ніж вухами. Ритм нагадував прискорений політ в гіперпросторі або таке ж прискорене падіння — без паніки, без страху, лише неминучість.

Стеля була низькою, вкрита панелями, що час від часу спалахували слабкими імпульсами, ніби імітуючи далекий космічний мікрохвильовий фон. У кутках темрява здавалася густішою, ніж мала б бути. Вона не просто була відсутністю світла — вона ніби була пускою - абсолютним ніщо.

Повітря пахло озоном, синтетичним спиртом і легким присмаком металу. Тут пили не для веселощів — пили, щоб на мить притупити біль від реального буття , який не вимикався навіть у сні.

Бармен — мовчазний чоловік із кібернетичним оком — ніколи не ставив зайвих запитань. Він лише рухався повільно й точно, як автоматизований механізм, що давно прийняв людську втому як даність.

І найголовніше — у «Чорній дірі» ніхто нікого не розглядав. Тут не існувало ієрархії. Геній міг сидіти поруч із техніком, а провалений експеримент — поруч із мільярдним контрактом. Усе зливалося в одну гравітаційну масу розчарувань.

Якщо «Золотий зал» був місцем, де люди демонстрували свої орбіти, то «Чорна діра» була місцем, куди падали їхні уламки.

Мирослава наосліп попрямувала до найдальшого кутка, намагаючись не зустрічатися поглядом із нечисленними відвідувачами — переважно пілотами в потертих куртках та сумнівними типами з Нижніх Ярусів. Вона сіла за стіл і жестом покликала робота-офіціанта, навіть не глянувши в меню.

— Щось... міцне. І солодке, — кинула вона, втиснувшись у крісло. — І нехай все летить під три чорти…

Дівчина сіла в самому кутку бару, обхопивши пальцями холодний стакан із рожевим коктейлем. Вона не пила, а просто дивилася, як піна повільно осідає, залишаючи на склі брудні розводи. Сльози, які вона так старанно стримувала в «Золотому залі», тепер душили її, обпікаючи щоки. Образа була такою густою, що, здавалося, її можна було торкнутися руками.

Мирослава ніколи не була красивою — і знала це з того самого моменту, як вперше усвідомила своє відображення в дзеркалі. Але до сьогодні це не здавалося їй вироком. Вона звикла жити у світі складних математичних формул і розрахунків, де краса була лише властивістю елегантного рівняння, а не об’ємом талії чи правильним нахилом підборіддя.

Проте Малбері та Стелла сьогодні зробили те, чого не могла зробити жодна математика, — вони перетворили її на нуль. На порожнє місце.

Мирослава рано осиротіла, ще підлітком. Її батьки — видатні науковці, чиї імена колись вимовляли з пошаною в академічних колах, — були серед тих, хто заклав перші камені в теорію «Нитки Аріадни». Вони розробили блискучу концепцію: як без втрат дістатися поверхні Омеги, прошиваючи Пустку невидимим вектором стабільності. Але на той час це була лише красива, математично бездоганна теорія.

На практиці все виявилося інакше.

Перевіряючи свої розрахунки в польових умовах, батьки зіткнулися з тим, що згодом назвуть Парадоксом Омеги — стихійними, неконтрольованими хвилями часу. Дороговказна нитка, яка мала стати порятунком, розщепилася в одну мить. Разом із нею припинила існування й більша частина корабля.

Тим, хто вижив у момент розриву, пощастило ще менше.

Хвиля часу не просто вбивала — вона спотворювала саму суть буття. Когось це торкнулося фізично, перетворивши тіла на химерні покручі біологічних тканин. Когось — душевно, замкнувши розум у нескінченному лабіринті повторюваних митей. Назад на Землю їм уже не було дороги. Жорсткі карантинні протоколи «Тенет» викреслили їх зі списків живих ще до того, як пил від вибуху осів на обшивку.

Саме тому, дізнавшись про справжню долю батьків, Мирослава стала одержимою. Поки однолітки шукали розваг на верхніх ярусах мегаполісу, вона вгризалася в архіви, намагаючись знайти ту саму помилку, що прирекла її сім’ю на страшну долю.

З часом «Тенета» навчилися приблизно вираховувати довжину хвиль часу, щоб більш-менш безпечно — чи, точніше, з мінімально прийнятними людськими втратами — доставляти ресурси на Омегу. Але це все одно було схоже на спробу перебігти шосе із зав’язаними очима.

І ось учора Мирослава зробила неможливе.

Вона створила протокол «Надія», який змушував «Нитку Аріадни» вести корабель не крізь хвилі, а паралельно їм. Не ламати реальність — ковзати вздовж її краю. Це був прорив. Технічне диво. Формула, що могла зберегти мільйони життів.

Вона дала людству безпеку, про яку її батьки могли лише мріяти.

А її зневажили. Висміяли пожмаканий светр, втомлений погляд і те, що вона не вміє спокусливо хитати стегнами. Її геніальність виявилася занадто «сірою» для залів, освітлених софітами «Зеніту».

І тепер, тут, у «Чорній дірі», вона почувалася на своєму місці. У центрі колапсу, де світло не має сили, а гравітація болю настільки сильна, що навіть час сповільнюється.

— Паралельно хвилям часу… — прошепотіла вона в порожнечу келиха. — Я врятувала тисячі життів. А ви навіть не помітили.