Розділ 6. Ціна ілюзії.

Мирослава Горошко затрималася допізна у своїй лабораторії. Вона не могла піти додому, знаючи, що вже завтра її «Аріадна» постане перед судом людей, які звикли купувати зірки на вагу.

Дівчина сиділа в оточенні порожніх пакувань від синтетичних поживних батончиків, а її очі, почервонілі від моніторного пилу, не відривалися від потоків коду.

— Ще раз… — шепотіла вона, вкотре запускаючи симуляцію. — Я маю переконатися, що все буде ідеально.

Мирослава була схожа на годинникарку, яка намагається сховати складний механізм усередині порожньої, але коштовної золотої коробки. Вона створювала «фасад» для Стелли, але під ним, у темних підвалах системної пам’яті, зводила барикади.

Кожна нова перевірка підтверджувала одне й те саме: Пустка біля Омеги ставала активнішою. Резонанс, який вона відчула вдень, не зник — він перетворився на ледь помітну вібрацію в архітектурі мосту. Наче хтось по той бік невидимої стіни ритмічно бив долонею по склу.

— Ти втримаєшся, — тихо промовила вона до голограми мосту, що м’яко пульсувала блакитним світлом. — Ти маєш витримати їх усіх. Саме тому ти — «Надія».

Вона заснула просто за столом, поклавши голову на клавіатуру, лише за дві години до світанку.

А коли прокинулася від різкого світла ламп, Стелла вже стояла над нею — така, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу «Галактична еліта».

Світло вдарило по очах, мов розряд дефібрилятора. Мирослава здригнулася, підвела голову від клавіатури; на її щоці лишився чіткий червоний відбиток клавіш Enter і Shift, а окуляри перекосилися.

Над нею, мов ангел гніву в хмарі дорогих парфумів, височіла Стелла. Її обличчя, зазвичай бездоганно-солодке, тепер було спотворене щирою огидою. У руках вона тримала горнятко кави з логотипом елітної кав’ярні «Зеніту», а пальці з ідеальним манікюром помітно тремтіли від люті.

— Ти що… ти спала тут?! — голос Стелли зірвався майже на ультразвук. — Мирославо, ти бачила себе в дзеркалі? Ти схожа на стару курку, яка щойно пережила коротке замикання!

Мирослава спробувала поправити окуляри й пригладити волосся, але «мишачий хвостик» розтріпався, і кілька пасом стирчали в різні боки, мов антени під напругою.

— Я… я перевіряла стабільність сьомого сектора… — прохрипіла вона спросоння. — Це важливо, Стелло. Пустка резонує…

— Мені байдуже, що там у тебе резонує! — перебила Стелла, гидливо відступаючи на крок, аби, не дай боже, не торкнутися светра Мирослави. — Сьогодні день, на який мій батько витратив мільярди! Через годину сюди прийде Джон Малбері. Ти розумієш, хто це? Людина, яка не терпить дешевизни! А ти збираєшся постати перед ним у такому вигляді? З цим… принтом клавіатури на обличчі?

Вона з огидою тикнула пальцем у щоку Мирослави.

— Ти ганьбиш мій відділ! — продовжувала Стелла, закипаючи. — Сьогодні ти маєш бути тінню, непомітним додатком до моєї презентації, а не ходячою антирекламою корпорації! Люди подумають, що «Тенета» тримають працівників у підвалах, як рабів!

— Але я єдина, хто знає, як керувати потоком даних під час демонстрації… — тихо заперечила Мирослава.

— От саме тому ти стоятимеш у найтемнішому кутку за проєктором! — Стелла гнівно поставила каву на стіл. — І не дай боже ти вийдеш на світло або відкриєш рота без моєї команди. Ти — асистентка. Мовчазна. Сіра. А тепер біжи в туалет, умийся холодною водою й спробуй хоч трохи нагадувати людину, а не технічний збій. Бо якщо Малбері тебе помітить і йому стане зле — я особисто подбаю, щоб твій наступний контракт був на вивезення сміття в шахтах Церери!

Стелла розвернулася на високих підборах і вийшла, залишивши Мирославу в тиші лабораторії, де лише гудіння серверів здавалося співчутливим.

Мирослава торкнулася щоки, відчуваючи рельєф клавіш, і знову відчула знайому гіркоту.

Золотий зал Моноліту зустрів її холодною величчю. Під високою стелею, що імітувала відкрите зоряне небо, за столом із місячного каменю вже сиділи господарі цього життя: Сайрус Валленберг, нерухомий, мов статуя, і Джон Малбері — людина, чиє черево, здавалося, могло вмістити цілі планети.

Мирослава, як і наказала Стелла, забилася в найтемніший кут за масивним проєктором. Вона вмилася, але червоний слід від клавіатури так і не зник повністю — лише набув зловісно-бурого відтінку.

— Починайте, Стелло, — голос Сайруса пролунав, мов удар гонга. — Час — єдиний ресурс, який ми не можемо синтезувати.

Стелла вийшла на світло. Її наносукня переливалася сріблом, віддзеркалюючи кожен рух. Вона заговорила — і її голос, модульований акустикою залу, зазвучав, мов пісня сирени.

— Панове, перед вами — майбутнє експансії «Тенет». Проєкт «Нитка Аріадни».

На центральному екрані розгорнулася голограма. Мирослава, стиснувши зуби, почала вводити команди синхронізації. Вона бачила, як «Нитка» вібрує: Пустка сьогодні була особливо неспокійною. Та на екрані, відповідно до «корекції Стелли», усе виглядало бездоганно.

— Як бачите, — Стелла вказала на ідеально пряму лінію, — ми досягли абсолютної стабільності. Жодних ризиків. Це шосе, яким ваші вантажі дістануться до Омеги так само легко, як ліфт у цій будівлі.

Стелла вела свою партію з майстерністю досвідченого хижака. Вона знала: в «Золотому залі» продаються не лише технології, а й обіцянки задоволення. Плавно переступивши з ноги на ногу, вона змусила нанотканину сріблястої сукні спокусливо обтиснути її фігуру й рушила в бік Джона Малбері, ледь помітно хитаючи стегнами.

Малбері примружився, наставивши на голограму товстий палець із перснем, у якому виблискував чорний діамант.

— А що це за мерехтіння в секторі 7-G? — запитав він. — Це виглядає як несправність.

Стелла на мить запнулася. Вона не знала, що відповісти. Мирослава, не втримавшись, зробила пів кроку зі своєї тіні, сподіваючись допомогти:

— Це субаттарний резонанс, пане Малбері. Він свідчить про адаптацію алгоритму «Надія» до…

— Це просто візуальний ефект! — різко перебила її Стелла, навіть не обертаючись. Її голос став гострим, мов скальпель. — Моя асистентка надто захоплюється технічними дрібницями, які не мають значення. Пряма лінія — ось що має значення.